ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ

Алла Анненкова, журналістка

На Вікторовій вулиці

ВОНА затишна будь-якої пори року. Влiтку верховiття старих акацiй, кленiв та лип майже сплiталися, i здавалося, що вулицю вкрито тремтливим смарагдовим шатром, а посеред минулої теплої зими з-пiд старих парканiв на осоннi боязко витикалися нiжнозеленi кущики чистотiлу.
Вулиця прямує зi сходу на захiд, i вранцi осiннє сонце, що пiдiймається над старим парком, освiтлює її прямий начерк. А надвечiр, коли воно ховається за могутнiми дубами обласної лiкарнi, вулицю поглинає прозора сиза iмла.
Прямуючи на роботу, я iнодi звертаю вiд лiкарнi на колишню Садову, нинi Короленка, хоч цей шлях менi трохи довший. Тут усе дихає давньою Полтавою - старовиннi будиночки з садками за похиленими парканами, могутнi дерева, навiть битий-перебитий асфальт пустельних хiдникiв, котрi ремонтувалися востаннє хтозна якого забутого року. Я люблю цю вулицю i подумки називаю її Вiкторовою. Хоч насправдi Вiкторовим є Козачий провулок, який чомусь досi носить iм'я Клари Цеткiн. Он там, у провулку, над урвищем жовтiє його будинок. Але ж колись вiн щодень ходив цiєю вулицею. Вочевидь, його пам'ятають i акуратний одноповерховий дiмок iз червоної цегли, що сховався в палiсаднику, i химерна асиметрична споруда з трапецiєвидними вiкнами на розбитий тротуар. Я щоразу пильно придивляюся до них, намагаючись уявити тих, хто жив, радiв i страждав за цими стiнами шiсть-сiм десятилiть тому. Без сумнiву, це були мешкання мiської iнтелiгенцiї.
Нинi ж у старих будиночках, що збереглися тут у своїй первозданнiй, переважно занедбанiй красi, проживає зовсiм не бомонд. Лише вiд вулицi Леваневського на затишок старої полтавської вулицi насуваються багатоповерховi еклектичнi новобудови iз просторими лоджiями й еркерами та якимись iграшковими башточками орiєнтального типу, де вiднедавна замешкала нова бiзнесова та бюрократична елiта, яка до iнтелектуального свiту навряд чи має якесь вiдношення. Загублена в садах вулиця стає престижною для так званих "нових українцiв", тож, вiрогiдно, невдовзi вона втратить свiй старосвiтський обрис.
Та мiй погляд, що губиться в зустрiчному блиску вранiшнього сонця, бачить свiт, звiяний рiзкими холодними вiтрами з рiдної землi. Здається, що одного разу, йдучи по Садовiй, я зустрiну його, полтавського юнака з вольовим вiдкритим обличчям, котрому судилося на чужинi стати українським(!) письменником Олексою Iзарським i репрезентувати своїми творами Україну не традицiйну ї селянську, а iнтелектуальну, європейську, адже ж iснував-таки потужний пласт української iнтелiгенцiї, доки жорстоке ХХ столiття методом безжальної селекцiї не перетворило нас суцiль на нацiю горопашних, заполошених гречкосiїв...
Олекса Iзарський (справжнє прiзвище - Мальченко) народився 1919 року на Полтавщинi. У мiстечку Карлiвцi, в колi дружної освiченої родини минули його дитячi роки. Полтава - мiсто юностi майбутнього письменника, тут вiдбувалися духовне становлення молодого iнтелектуала, його прилучення до скарбницi захiдноєвропейської культури, першi проби пера i усвiдомлення своєї приналежностi до поневоленої росiйським бiльшовизмом української нацiї. Важко переоцiнити величезну роль в цьому процесi iнтелiгентної люблячої сiм'ї, затишного Дому (саме з великої лiтери!), де дiти завжди могли розраховувати на розумiння i пiдтримку дорослих - батька, мами, бабусi.
З юначих лiт його захоплювало також лiтературознавство. I першим окремим виданням О.Iзарського стало дослiдження "Рiльке на Українi", яке вийшло у Фiлядельфiї 1952 року. Та працею всього життя талановитого прозаїка стала "хронiка сiм'ї Лисенкiв", у центрi якої - молодий українець Вiктор Лисенко, iнтелiгент вже не в першому поколiннi, шлях якого у роки Другої свiтової вiйни пролiг на Захiд.
Прототипом його став, звичайно, сам автор. I хоча письменник у листi до свого австралiйського кореспондента, письменика Дмитра Нитченка застерiгає: "Прошу не перебiльшувати автобiографiзму книги. Прошу не плутати Вiктора з автором книги", все ж образ Вiктора Лисенка i Олекси Iзарського надто близькi, щоб їх роздiлити. Та й чи потрiбно це робити?
"Лисенкiвська серiя", якiй Анна-Галя Горбач, критик iз Нiмеччини влучно дала узагальнюючу назву "Дiм i чужина", об'єднує 8 романiв та повiстей: "Ранок" - дитинство героя, "Вiктор i Ляля" - останнiй рiк у школi, "Київ" - навчання в унiверситетi, "Полтава" - роки нiмецької окупацiї нашого мiста, "Чудо в Мисловицях" - лiто 1944-го у Шлезьку, "Саксонська зима", "Лiто над Iзаром" - перше повоєнне лiто.
I, нарештi, останнiй роман родинної хронiки - "Столиця над Iзаром". Це кiлька повоєнних рокiв Вiктора Лисенка в Мюнхенi, в якi розвинувся його хист, i вiдбулося входження в активне лiтературне життя.
"Лисенкiвська хронiка" - проза високої проби, яку I.Качуровський назвав орнаментальною. За висловом самого автора, вона - "не легке читання на боцi". Критики не раз пiдкреслювали психологiзм творiв Ол.Iзарського, порiвнюючи його з М.Прустом та iн. Можна погодитися з думкою, що в своїй серiї письменник базувався на французькiй лiтературнiй традицiї з її багатотомними родинними хронiками,
особливо з огляду на захоплення молодого Iзарського французькою лiтературою.
На мою думку, "Ранок" перегукується i з "Пробудженням" iз "Саги про Форсайтiв"
Дж.Голсуорсi, де перед внутрiшнiм зором семирiчного Джона Форсайта, сина Iрен i Джолiона, поступово вiдкривається краса навколишнього свiту. Це пробудження в оточеннi рiдних люблячих людей багатообiцяюче - з малого в майбутньому сформується шляхетна, великодушна, порядна людина. Як це згодом сталося i з малим Вiктором iз загубленого в українських степах Сонгорода. Та все ж навряд чи варто порiвнювати Iзарського з кимось - у нашiй лiтературi, вiн такий один.
На жаль, український читач довгi роки був вiдлучений вiд того, що видавалося в дiаспорi, i не мав змоги ознайомитися з творчiстю Олекси Iзарського. Нiчого не змiнилося навiть пiсля здобуття Україною незалежностi, в першi роки якої йшов активний процес повернення лiтературних надбань дiаспори на рiдну землю. Людина занадто скромна, письменник, на вiдмiну вiд iнших, не вмiв рекламувати свої твори. Лише 1999 року заходами Полтавської фiлiї Суспiльної Служби України, з iнiцiативи її голови Ганни Киященко було перевидано iз закордонного видання роман "Полтава". Це була перша ластівка в України, однак до 2002 року вона залишалася й останньою.
Роману "Столиця над Iзаром" ("Мюнхен") пощастило найменше. Закiнчений ще 1986 року, вiн так i не знайшов свого видавця за кордоном. Тривалий час полтавський письменник Петро Ротач, вже згадувана Ганна Киященко та iншi прихильники творчостi Ол.Iзарського виношували плани видання твору в Полтавi. Роботу над пiдготовкою рукопису до друку група волонтерiв розпочала ще 1999 року.
Однак бракувало коштiв на друкування книги. Та свiт не без добрих людей.
Матерiальну пiдтримку надала Леся Богуславець з Австралiї, продовживши благородну справу свого батька, письменника Дмитра Нитченка, нашого земляка iз Зiнькова. У листопадi 2002 р. "Столиця над Iзаром" побачила свiт.
...Я не пишу рецензiю на роман. Час рецензiй ще настане. Я лише тихо радiю, що моє мiсто хоч iнодi засвiдчує-таки свою приналежнiсть до духовних столиць, що менi пощастило бути однiєю з перших читачок "Столицi над Iзаром", що книга вийшла за життя письменника, який на емiграцiї серцем був iз Україною, i що там, на iншому боцi планети, в лейквудському будиночку за два квартали вiд озера Ерi - одного з Великих американських озер - той, хто став прообразом мого улюбленого лiтературного героя Вiктора, нинi тримає в руках новеньку книгу з блакитною обкладинкою, на якiй - Янгол Миру над мюнхенським мостом через Iзар.
Я ще не раз повернуся на Вiкторову вулицю. Я знову вдивлятимуся в сизi сутiнки, намагаючись побачити в холодному тремтiннi чорного плетива старезних акацiй марево давнiх щасливих днiв Вiктора Лисенка.
26-28 листопада 2002 року, м.Полтава.

ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ