ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ

Анна-Галя Горбач

ЗУСТРІЧ УКРАЇНЦЯ З НІМЕЧЧИНОЮ  

Ч у д о  в  М и с л о в и ц я х. Повiстъ, бiбліотека «Сучасности», Мюнхен 1967, 151 стор 
 (журнал «Сучасність» 11(83) 1967 р.)
 

    У третiй частинi свого просторо закроєного твору «Дiм i чужина» в письменника викристалiзувався у замкнену цiлiсть епiзод з житя у шльонському Ґрюнберзi під час другої свiтової вiйни, що його автор видав як окрему повiсть під назвою «Чудо в Мисловицях». Досi ми знаємо двi частини згаданого твору: «Ранок» — дитинство Вiктора, «Вiктор i Ляля» — шкiльні роки в Полтавi. Хоч ознайомлений з цими двома попереднiми повiстяма читач радше хотiв би мати книжку, що зображувала б київськi роки унiверситетських студiй (про що заповідалося в другiй повiстi) i вiдтворювала б духове зростання героя, та вчитавшись у твiр, кожний швидко вiдкриє, що головна проблема рецензованої повiст обiцяє бути не менше цiкавою. А ця проблема — це зiткнення молодого українця (який вимрiяв собi iдеальний образ Нiмеччини та її людей) з реальною Нiмеччиною 1940-ових рокiв. Багато з-помiж нас, що опинилися на Заходi, бiльшою ча меншою мiрою пережили щось подiбне. 
Нiмецька вчителька Вiктора, Йоганна Карлiвна, зумiла прищепити юнаковi образ Нiмеччаяа, як країни клясичної музики, поезiї та фiлософiї. Що його зустрiч з нiмецькою дiйснiстю мусiла принести розчарувавня та протверезiння, того не важно уявити собi тим бiльше, що герой повiсти, Вiктор, — це захоплений читач та перекладач Гете і Рiльке. А в повiсті є чимало інших цiкавих моментiв: зудар молодої української людини з нiмецьким русофiльством і пошуки за його джерелами; питання мистецької творчости для свого народу того, хто живе на чужинi; неспроможнiсть поєднати прагнення до особистого людського щастя з прагненнями вийти на незвичайний шлях поета, письменника. Це — тiльки деякi з цих моментiв. 
    Оскiльки з фраґментарного характеру повiсти можна видiлити якийсь хiд подiй, вiн бiльш-менш такий: 
    Вiктор Лисенко разом iз своїми батьками та братом Льокою опинився з транспортом українських робітникiв, що їх завербувала нiмецька фiрма «Гросна» на працю у фабриці в Ґрюнберзi, в Перемишлi. Три вагона людей з усім своїм мізернам майном віддали свою долю в руки Віктора, який, знаючи нiмецьку мову, має щасливо перевезти їх між Сцiллу i Харібду хаосу воєнного транспорту. Хоч у Перемишлi їм обіцяно перевiз на Шльонськ, їхню групу прилучила до великого транспорту українських робiтникiв, що їдуть на Берлін і далі на захiд. У Мисловицях, на кордонi мiж т. зв. Генеральною Губернiєю i властивою Німеччиною стається вночі «чудо», яке дало й назву повiстi: Вiкторовi вдається, просто через безпосередній людський контакт, переконати офiцера транспорту пiти на ризико і вiдлучити їхнi вагони вiд берлiнського поїзду. Група українцiв щасливо добивається до Ґрюнберґу де це «чудо» продовжується в тому сенсi, що малий гурт людей знаходить умовно тиху пристань серед воєнного лихолiття, — пристань, де не так болюче вiдчувається чужина. Далеко за обрiями їм ввиджається рiдна українська земля, а напiвслов’янське населения ще не знає тiєї погорди до «східньої людини», погорди, що її не приховували нi міщанство, ні простолюддя корiнної Нiмеччини. 
    Віктор, який працює то органiзатором, то кур’єром, то перекладачем, має нагоду зблизька пiзнати цей клапоть землi та його людей. Під час своїх подорожей вiн зустрiчається з двома представниками українства на чужинi — з галичанином i полтавцем, полковником армії УНР. Окреме зацiкавлення Вiктором та його духовим світом виявляє директор фабрики Людвiґ Шрамм. Їхнiй дружнiй стосунок і два «любовні романси» — директора та Марії, напiвтатарського походження росіянки з України, і Віктора та Ліди — становлять головний хребет повісти. Не бракує тут також пiкантних еротичних сцен. За цю відвагу і тонкiсть у цій ділянцi треба таки похвалити автора, бо загал наших письменників у цих питаниях аж надто цнотливий у час, коли світова література перейшла вже всілякі «табу». Однак ми зацікавимося радше деякими взаємимами духового порядку, ніж описами дальших пікантних деталів. 
    Головним завданням автора є розгорути перед читачем духове обличчя та внутрiшній свiт свого героя. Пристрастному інтелектуалістові Вікторові вiн протиставляє директора Шрамма, астматичного вже мрiйника — шукача «таємниці російської душі». Шрамм спершу захоплений Віктором: він пише про нього в листах до своєї дружини, роздобуває для нього видання Рільке (для перекладу на українську), допомагає нав’язати контакт з видавництвом. У Вікторових духових шуканнях Шрамм, може, пізнає себе в молодому віці, коли вiн ще цікавився філософськими та соціяльними питаннями. У хвилини дружньої розмови він урочисто називає Віктора «молодим Гете».  Одночасно Шрамм шукає у Вікторі «представника російської інтелігенції», співрозмовця для тем з історії незбагненного йому російського народу. Вiктор же старається переконати Шрамма щодо нереальности його уявлення про Росію i щодо правоти українських національних прагнень. Поволі вiн розбивае Шрамову картину про велич та єднiсть Росії. Але Шраммові дуже важко прощатися з своєю казкою тим більше, що його коханка Марія та її батько, російський патріот, пiдтримують його русофільськi симпатiї і звинувачують Віктора в сепаратизмі. А останній спричинився до трагедії Росії. Для свого внутрiшнього спокою Шрамм відштовхує Віктора від себе i навіть стає сам жертвою провокації, скерованої проти родини Лисенків. Хоч Вікторові вдається викрити махінації ворожої трупи, він все ж таки рішається залишиити фабрику i разом з батьками та братом шукати праці в Саксонії. Віктор, самовпевнена молода людина, сповнена творчих задумів, не вiдчуває втрати цієї сумнівної «дружби». 
    Тут авторові вдалося на тлі особистих взаємин між Шраммом і Віктором відтворити взаємини між Німеччиною й Україною так, як ми пережили їх за останні десятиліття. Україна та її політичнi прагнення ( що їх уосібнює Віктор) починають втомлювати совість збанкрутованого німецького iнтеліґента, який відштовхне та забуде Віктора. 
    Не менш складним є Вікторове ставлення до жінок. Чутливий на їхню вроду, вiн одночасно шукає в них і відгомону власних думок, і підтверджень своїх шукань. Киянка Лiда не може збагнути, чому їй не вдається покорити собі Віктора, хоч її кохання щире та палке. Вона відчуває, що їй бракує ключа для зрозуміння його внутрішнього світу. Цей ключ посідає, мабуть, Ляля Сорокіна, його приятелька з юнацьких рокiв у Полтаві. Ляля виринає на обрії повісти смертельно хвора на туберкульозу, виринає у листах, що їх вона пише Вікторові з табору українських дівчат, вивезених на каторжну роботу в Німеччину. Лiда рішає розлучитися з Віктором і лише розлука допоможе їй зрозуміти його, але це вже буде для неї запізно. 
    Центральною проблемою повісти є Вікторовий стосунок до України. «Правда й право України — пратема Вікторового мудрування. Найпристрасніша, найширша, найглибша» Віктор — i тут можна б ідентифікувати його з автором — вірить у поступ людського духу під впливом катастроф. Для нього «розтоптання України Німеччиною є провісництвом її воскресіння i перемоги». Однак, як учить нас історія, таке переконання не завжди себе виправдало; як показують нові аспекти, викриті модерною наукою історії, процес становления, оновлення та кристалізації нації куди складніший. 
    Не без інтересу читається пасуси повiсти, де Віктор зустрічається з емігрантами — полтавцем-петлюрівцем і галичанимом. Хоч герой повісти знаходить спільну мову з ними, не можна не відчути іронії в його ставленні до цих майже жалюгідних представників українства на чужині, зокрема в словах автора: «. . .мариться, що П’ємонт наш, Галичина, зайде в зраді далі, ніж Надднiпрянщина або Кубань». А образ галичанина в повісті говорить, що в автора перемогла — може, несвідомо — якась відраза до західнього представника нашого народу. Тут же не місце входити в причини відчуження, яке викликала кілька столітня приналежність двох частин нашої нації до різних державних систем. Але нехай буде вільно мені зацитувати авторового земляка — Василя Симоненка, який у поезії «Український лев» каже:  «Сивий Львове! Столице моєї мрії,  Епіцентре моїх радощiв і надій,  Вибухає душа, я тебе розумію,  Але, Львове, хоч трішки мене зрозумiй. Я прийшов до тебе із захопленням сина Від степів, де Славута леґенду снує,  Щоби серде твоє одчайдушне левине  Краплю сил вдихнуло у серце моє».     Прецікавими є також роздуми героя над ролею еміграції, над творчею працею одиниці на чужині. Хоч Віктор ще бореться з собою і вагається, який шлях особистого щастя обрати чи створити «щось незвичайне» (до речі, це — проблема, яку переживають чи не всі молоді люди, що почувають у собi якесь покликання), він все ж уважає себе свіжим пагоном на дереві свого народу». Ґенерация батьків — це позитивісти та народовці, які вірили в поступ, що його принесе народові просвіта; Віктор же хоче індивідуально творити щось неповторне, що збагатить культурну скарбницю народу. Тут уже приходить до голосу представник ґенерації, яка була свідком невблаганного терору та знищення духової провiдної верстви нашого народу в 30-роки. Оновлення Віктор починає від себе. 
Про мову і стиль Олекси Iзарського вже писалося на сторiнках цього журнала. Любов до деталів, асоціятивність думок та образів, умілість короткими штрихами, тонко вишуканими висловами схарактеризувати суть речи і чiтко відтворти настрої — в цьому сила автора. Так, як пише О.Ізарський,  пишуть у нас мало. Але так пишуть передові письменники світу. Однак тому, що в нас на еміґрацiї є дуже обмежена кiлькiсть любителiв модерного мистецькото слова, — загал бо не може розпрощатися з конвенцiйною повiстю, — громада його читачiв буде, мабуть, малою. На щастя, не читацька громада визначає те чи те мiсце письменника в лiтературi. Наприклад, на Україні вже виросло молоде поколiння прозаїкiв, яке пiшло тими шляхами, якими на емiграцiї крокує О. Ізарський. 
    Як рiдко котра повiсть, «Чудо в Мисловицях» спонукує до роздумувань над близькими та далекими, над приємними та болючими проблемами людини, яка живе на чужині.  Ця повiсть одночасно глибоко оптимiстична. Не зважаючи на воєнну завiрюху, яка прокотилася по Европi в першій  половині 40-ових рокiв, герої повiсті вмiють i вiдкривати красу життя, i бути щасливими. Руїна власної i чужої землi не змогла вбити в них вiру в сенс життя. Вони визнають тiльки один iмператив: жити і творити. 
    Можна бажати, щоб голос автора, який переніс  смерть, терор та руїну на власнiй рiдній землi i знайшов на чужині силу в собi, щоб написати твір, такий закоханий у життя i красу, — щоб цей йото голос не пролунав у порожньому просторi наших днiв, а знайшов шлях до молодого iнтелектуального читача. Він, цей голос, допоможе не одному i не однiй перемогти зневіру в життя, в суспiльство.
ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ