ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ

Ігор Качуровський

ПРОЗА ОЛЕКСИ ІЗАРСЬКОГО

Сучаснiсть. — 1996.- №3-4 - с. 163-170.

    Минулого року четверо представників нашого діяспорального письменства відзначали своє 75-річчя: один галичанин, Володимир Жила, і троє полтавців: Оксана Соловей, Григорій Вишневий, Олекса Ізарський.
Українці полюбляють рідні топонімічні псевдоніми: Подоляк, Волиняк, Хорольський, Личаківський, Кошелівець, Лиман, двоє Десняків, двоє Полтав, Дніпряк, Дніпровський, Смотрич, Керч, Ворскло, тож певним дисонансом до них, ніби викликом: «а я — інакший», звучить «Ізарський», від «чужого» гідроніму – річки Ізар, що тече через Мюнхен.
Саме тут, у столиці Баварії, понад сорок років тому молодий прозаїк з Полтавщини Олекса Григорович Мальченко увійшов у коло українських еміґраційних літераторів. Проте свій творчий шлях розпочав він не з віршів (як більшість представників покоління Другої світової війни ) і не з прози (як меншість), а з літературознавчої розвідки «Рільке на Україні». Розвідка побачила світ 1951 р., пізніше її перекладено німецькою мовою. Протягом перших повоєнних років в українській пресі на Заході з'являлися фраґменти повісти Ізарського «Ранок», а також його статті на літературні теми, а до випущеного видавництвом «На горі» збірника перекладів з німецького експресіоніста Казіміра Едшміда увійшов перекладений Ізарським уривок Едшмідового роману «Маршал та сяйво ласки» — про борця за свободу Латинської Америки Сімона Болівара.
Щойно 1963 р. у видавництві «Сучасність» згадана повість «Ранок» з’явилася як цілість, і відтоді, протягом двох десятиріч, це видавництво обдаровувало читача щоразу новою повістю або романом Ізарського; разом це сім книжок, після «Ранку» побачили світ «Віктор і Ляля», «Київ», «Полтава», «Чудо в Мисловицях», «Саксонська зима», «Літо над озером». Восьма книжка, «Столиця над Ізаром», давно вже закінчена, але вона, як прийнято в нас казати, іще чекає на видавця; друкувалися лише уривки.
Усі вісім романів і повістей хоча й не мають спільної назви, але творять певну цілість — це художня хроніка української інтеліґентної родини, причому родини «благополучної", де панував добробут і нікого з членів сім'ї не було розстріляно чи репресовано... При цій нагоді мені згадалося, що у провінційному місті, де я жив перед війною, на двадцять , приблизно, родин найближчих сусідів було чотири сім'ї розкуркулених (три українські, одна — російська), дві сім'ї адміністративно висланих (чоловіків заарештували 1937 р.), ще одна родина, де чоловіка «взяли» того ж таки 1937 року, потім — дружина й дочка ув'язненого священика та ще три сім'ї, де хтось відбував покарання за кримінальні злочини. А щодо матеріальних достатків, розкішної бібліотеки та меблів із карельської берези, якими так хвалиться герой Ізарського, то в ті роки не кожному про них доводилося й чути...
Крізь усю серію проходить "наскрізний" герой — молодий інтеліґент Віктор Лисенко: "Ранок" — дитинство героя, "Віктор і Ляля» — останній шкільний рік, "Київ" — навчання в університеті , "Полтава" — роки німецької окупації, "Чудо в Мисловицях" — літо 1944 р. у Шлезьку, далеко від фронтів і бомбардувань, далі "Саксонська зима" ( про зміст повісті каже сама назва, "Літо над Ізаром" — це вже перше літо після війни, нарешті — "Столиця над Ізаром" — літературне життя повоєнного періоду.
Як я вже звернув увагу, родина Лисенків не зовсім типова для тодішніх обставин, а проте серію прозових творів Ізарського я зарахував би до творів реалістичних за своїм змістом і таких, що мають певну пізнавальну вартість, бо ж якийсь прошарок незаторкненої революцією і сталінськими карними органами інтеліґенції на Україні, мабуть, таки існував.
Варто підкреслити, що серія Ізарського в галузі ґенерики заповнює дотеперішню прогалину в нашому письменстві. Щоправда, великомасштабні автобіографічні повісті чи романи існували в нас і до появи згаданої серії, зокрема в еміґраційній прозі можу назвати такі речі, як "Волинь" Уласа Самчука та менш відому, проте куди цікавіше написану незакінчену трилогію Фотія Мелешка «Три покоління». Але Самчук і Мелешко — носії традицій рустикальної прози, пов’язаної з українським селом, селянським побутом, психологією хлібороба. Натомість герой Ізарського Віктор Лисенко — це український інтеліґент, і то не в першому поколінні, а так би мовити, спадковий, його світ це світ книжок, і не лише українських (чи російських) , а західних, насамперед німецьких. Тож, потрапивши до Німеччини, герой Ізарського , на відміну від усіх нас, поетів і прозаїків другої еміґрації з покоління останньої світової війни, не почувався чужородним тілом у німецьких культурних колах.
Я сказав би, що в своїй серії автор базувався не на українській літературній традиції, а радше на французькій на багатотомних серіях Еміля Золя (у якого діють нащадки тієї самої родини) і Мартена дю Ґара («Сім’я Тібо»), та, мабуть, найбільше вплинув на Ізарського Марсель Пруст із його загальнознаним двотисячесторінковим автобіографічним безсюжетним романом-хронікою «В пошуках загубленого часу».
Щодо стилю, то повісті й романи Олекси Ізарського можна назвати зразком орнаментальної прози. Що таке орнаментальна проза? Віддавна в літературі існують дві протилежні тенденції. Перша — це прагнення максимальної точности вислову, якомога щільнішого наближення слова до предмета, ним позначеного, чи то річ реальна, як у Ґюстава Фльобера або Івана Буніна, а чи фантастично-абсурдна, як у Франца Кафки, в чиїх творах логічно-неможливе набуває ознак надреальної речевости.
Інша тенденція — це умисне віддалення слова від предмета: «темний стиль» Піндара, подвійні метафори скальдів, умовні «знаки» трубадурів, нарешті — так звана «асоціятивна» поезія сучасних аванґардистів. Повісті Олекси Ізарського — це каскад метафор, метафоричних епітетів і порівнянь. Про потиск руки в нього сказано: «Налита крижаною водою гумова рукавичка», про колеґію Павла Галагана: «білий вулик української пасіки». На першій сторінці роману «Полтава» маємо такі речення:
Половіли й полотніли обрії довкола Полтави (...) Росяний сад, ні кінця йому, ні краю, вибіг потягові назустріч у білих панчохах...
У першому реченні — складова анафор: тричі повторене «пол», у другому динамічний зоровий образ, створений метафорою. Мені особисто структура деяких метафор Ізарського нагадує раннього Пастернака, і виникає думка, що його повісті й романи подібні до поем. Віктор Лисенко, герой Ізарського, нарікає що, мовляв, «українська епіка — лірична. Наша лірика — епічна». Жодної епічности у вітчизняній ліриці, я, правда, ніколи не помічав, але наш епос — почавши від «Слова о полку Ігоревім» і кінчаючи фільмами Довженка — це суцільна лірика. Очевидно, що герой висловлює погляд автора, і що автор у своїй прозі намагається звільнитися від цього традиційного в нас ліризму. Однак, порвавши з традиціями етнографічно-побутового реалізму (де лірика визирала на кожному кроці), Ізарський, завдяки накопиченню метафор та інших стилістичних засобів, знову ж таки наближає свою прозу до ліричної поезії з характерними для неї оздобами. До того ж і коротке, «рубане», речення Ізарського, з одного боку, споріднює його стиль зі стилем імпресіоністів, а з другого — ще раз провадить до лірики...
Простежити життєвий шлях Віктора Лисенка від раннього дитинства до повоєнного Мюнхену у цій статті не здається мені можливим. Тож я зупинюся лише на окремих моментах.
«Хрущоб» із вестибюлями, розрахованими на пригнічення людської психіки, тоді ще не було, однак, були горезвісні «жактівські» будинки. Ізарський часом уміє одним деталем передати непривабливу картину тодішньої дійсности, як от «померлий у революцію ліфт» — це в повісті «Київ».
Але назагал, герой повісти живе в світі лекцій і книг, живе враженнями від знайомств із професорами, ефектами від набутих знань. У цей світ Віктора Лисенка лише краєчком увіходить невлаштованість студентського побуту: у гуртожитку для Віктора немає місця, і він тиняється неприкаяно по різних «кутах» чи «вуглах», як тоді говорилося, - потрапляючи щоразу в гірші умови. Щойно на 115-й сторінці повісти розкривається — і то лише одним краєчком —політична напруженість кінця тридцятих років:
Чверть години тому срібноволосий історик італійського мистецтва і кустос музею, схожий він на заможного лікаря й на старорежимного професора, попередив Віктора про неможливість користування бібліотекою Ханенків, про особливий нагляд над закордонними виданнями... Та в точній і твердій мові вченого залишилося досить місця і для невисловленої вимоги припинити систематичні відвідини музею взагалі. Як також і ... приємне для нього знайом-ство. Треба розпрощатися надовго, на роки. Назавжди.
Але в центрі уваги Олекси Ізарського — чи пак його героя Віктора Лисенка -- далі залишаються такі проблеми, як «Толстой і Мопассан», «Бальзак і Україна» або — про що розмовляли Ґете з Наполеоном під час їхньої зустрічі. І все ж таки герой не егоїст, що думає лише про власну наукову кар’єру: побіч із зацікавленням європейською літературою, в ньому живе любов до рідної історії, до української культури...
Хоча названий «романом» «Київ» Ізарського має на яких двадцять сторінок більше, ніж «Полтава», але «Полтаву» я вважаю романом у повному значенні терміну, а «Київ» радше великою повістю. Майк Йогансен писав колись:
Систематично розповідати самого себе, як роблять ліричні поети, в прозі не можна.
Але Ізарський, ідучи за французькими зразками, «систематично розповідав самого себе» не тільки в таких повістях, як «Ранок» чи «Віктор і Ляля», а також і в «Києві». У першій повісті автор показує світ, бачений очима дитини — і тому досить вузький, у подальших двох книжках, де герой — школяр-старшоклясник або студент, цей світ хоча й не вузький, але замкнений, обмежений певним, досить чітко окресленим колом: сам Віктор Лисенко, його родина, його книжки, його творчість, його вчителі (згодом — професори) та кілька друзів, переважно — дівчат.
Натомість у книжці «Полтава» самі події (війна, німецька окупація, від'їзд родини на Захід) розривають це коло і змушують автора приділяти увагу зовнішньому світові — історичним подіям, що їм він був свідком. Саме тому «Полтаву» слід назвати романом.
Бо ж одна з головних ознак роману — це показ життя у всіх його проявах та аспектах, у всій різноманітності й багатогранності.
Якщо пізнавальна вартість попередніх повістей Ізарського обмежувалася — йдучи послідовно — думками й зацікавленнями хлопчика з інтеліґентної родини, учня-відмінника, студента, заглибленого в науку, то в «Полтаві» маємо життя цілого міста, захопленого виром війни.
Дія «Полтави» починається влітку 1941 р., десь невдовзі після вибуху війни. Герой твору, вже згадуваний у цій статті Віктор Лисенко, залишивши Київ та університет, повертається до рідної Полтави, де живуть його батьки і друзі шкільних років. Автор використовує засіб показу головного героя через ставлення до нього однієї зі шкільних приятельок:
Особливо чітко запам'ятала Ніна шкільну екскурсію на Шведську могилу (... Віктор силоміць витяг її, розчулену й розгублену, з натовпу і примусив її втекти з «громадської панахиди» перед пам'ятником російським солдатам у степ до гранітного надгробку шведів. Там, за шляхом, він пояснив приятельці, що під Полтавою українці билися по боці Карла Дванадцятого, що під Полтавою забито й поховано стару Україну. То була остання надія України (...) З цієї ж причини, запевняв хлопчик, саме в Полтаві, на цих кістках, воскресла Україна. Власне, наше нове слово, наше письменство...
Полтава, куди повернувся Віктор, спочатку — глибоке запілля, де, однак, кружляють різноманітні чутки про воєнні й політичні події. Добре схоплено, наприклад, таку чутку:
Уперше в житті до Лисенків зайшов сусіда, залізничний службовець високої ранги, Головченко. Звертаючись одноразово до обох Лисенків, він розповів неймовірну новину ( ...): Володимир Винниченко прибув з Парижу до Кракова і очолив уряд Української Народної Республіки. Проголошено відновлення української державности. Не лише німецькі дивізії, а й українські з'єднання маршують Україною. В паніці росіяни здаються в полон, без оглядки тікають на схід.
Герой Ізарського, Віктор, якого автор наділяє здатністю аналізувати й наперед передбачати події, у правдивість цієї новини не повірив, мовляв, «Винниченко не пасував німцям, а німці також не пасували Винниченкові».
Що ж крилося за тією чуткою, які реальні події? Відновлення української державности справді було проголошено, тільки не в Кракові, а у Львові, і не Винниченком, а Стецьком і Бандерою — діячами Організації Українських Націоналістів. Через два тижні гітлерівці заарештували цей уряд. Щодо українських з’єднань, то таких було два: батальйон «Нахтіґаль» ( у перекладі «Соловей») на чолі з Романом Шухевичем, що вступив був до Львова разом із німцями, та «Олевська Січ» — п'ятитисячний загін повстанців, сформований у запіллі радянських армій Тарасом Бульбою-Боровцем. Та невдовзі німці роззброїли «Нахтіґаль», а Бульба-Боровець змушений був зі своїм загоном піти в підпілля. Найправдивішим моментом з усієї чутки було те, що червоноармійці справді масово здавалися в полон. Полковник Кроміаді почав був творити з полонених і перебіжчиків російську добровольчу армію, але німці негайно ж розформували її. З п'ятьох мільйонів полонених, перевезених на територію Німеччини, протягом зими 1941 - 42 років померло чотири.
Але повертаюся до «Полтави» Ізарського. Автор свідчить, що його герой Віктор — як і переважна більшість українців з досвідом двох останніх десятиріч, — не намірювався воювати ні по боці Росії, ні по боці Німеччини.
Більше того: він передбачає поразку гітлерівської армії і те, що їхній родині доведеться виїздити на еміґрацію. Виникає питання: якою мірою ідеологія Віктора Лисенка була типова для української творчої молоді воєнних років? Відповідь дає кількісне зіставлення імен зі свіжого допливу в наше письменство обабіч «залізної завіси». Тут мені пригадалася Аргентина і перше — невдале — повстання проти Перона: тоді всі військові літаки знялися зі своїх баз ... і приземлилися в Уруґваї. Так само масово „приземлилися» на Заході поети, прозаїки, майбутні критики й літературознавці з покоління Другої світової війни. Разом понад сорок кращих і гірших молодих літераторів. Щоб не бути голослівним, подаю, очевидно, далеко не повний перелік: Андрій Гарсевич, Андрій Легіт, Микола Верес, Остап Тарнавський, Володимир Куліш, Петро Карпенко-Криниця, Олекса Веретенченко, Яр Славутич, Ігор Качуровський, Марія Гарасевич, Марія Голод, Богдан Бора, Володимир Кримський, Роман Турянський, Олег Штуль-Жданович, Марія-Ярослава Тарнавська-Косович, Микола Степаненко, Грицько Сірик, Пилип Вакуленко, Юрій Луцький, Олекса Ізарський, Володимир Жила, Оксана Соловей, Григорій Вишневий, Михайло Ситник, Олег Зуєвський, Нестор Ріпецький, Іван Ганнич, Борис Олександрів, Леонід Полтава, Ганна Черінь, Микола Понеділок, Юрій Балко, Олександер Смотрич, Володимир Шелест, Леонід Лиман, Євген Крименко, Оксана Драй-Хмара, Віталій Бендер, Діма Комілевська, Лариса Мурович, Микола Француженко, Олександра Черненко, Теодор Матвієнко, Петро Косенко, Зоя Когут, Володимир Біляїв. Ще кілька загинуло чи зникло безвісти, кількох репатрійовано, а один, Микола Скеля, повернувся сам — аж із Венесуелі... В чужі літератури пішли Кузьма Дмитрик, Богдан Феденко, Микола Моршен, Іван Єлагин... А ще були й пізні дебютанти: Оксана Керч, Юрко Степовий, Л. Далека.
Щоправда, комусь це було не до смаку, і нас усіх, заледве ми зробили перші кроки в красному письменстві, заздалегідь оголосили втраченим поколінням...
Але повернімося до Олекси Ізарського та його «Полтави».
Вище було згадано, що родина Віктора Лисенка , героя серії повістей і романів Ізарського, належала до тих небагатьох, котрі не зазнали на Радянській Україні ні злигоднів, ні репресій. Так само й війна ніби лише пройшла десь побіч: мусили втікати на Схід Люба й Мірра, єврейки, Вікторові приятельки, розстріляли батька Клави, його нової знайомої. Але саму родину Лисенків не заторкнули ні розстріли (під претекстом дезертирства чи саботажу), ні примусова евакуація на Урал, ні навіть мобілізація. Правда, Віктор подався був до Харкова, сподіваючись, що на зиму фронт стане на Дніпрі і він могтиме продовжувати навчання. Зміну влади він перечекав у родичів під Харковом. Господар дому був за фахом художник, і його квартира виглядала як маленький музей, тож на німецьких офіцерів це справило належне враження:
Гостей ошелешив доробок українського майстра. Фон дер Марвітц, давній прихильник усього українського, розчулився і не відпускав від себе ні Василя Васильовича, ні Шури (імена господарів. — І.К.)
Пізно вночі відбувається розмова сам на сам поміж німецьким полковником і Віктором Лисенком:
Віктор приголомшив фон дер Марвітца ( ...) .Не побоявся заявити йому цілком одверто, що тільки союз Німеччини з незалежною Україною забезпечить обом їм перемогу (...) і розквіт господарства та культури в майбутньому. Без такого союзу Берліна з Києвом не можлива перемога над Москвою. І тоді полковник вирішив раз і назавжди попередити юнака, щоб він, дослівно, ні з ким із німців більше не говорив відверто, щоб він усвідомив цілковиту нездійсненність своїх мрій.
Кількома сторінками далі показано розчарування селян, серед яких були не лише жінки, а й чимало молодих чоловіків, коли вони вислухали, як каже письменник, «коротку, схожу на наказ, промову коменданта». Бо народ, за свідченням Ізарського, «ждав скасування колгоспів і розподілу землі поміж селянами». Тоді ж Вікторові довелося бути перекладачем у справі патефона, забраного німецьким лікарем у директора місцевої школи. Комендант, культурна людина, наказав патефон повернути. Але —
Віктор вийшов слідом за доктором на веранду, мав на увазі замкнути за ним двері, коли Шнайдер, уже на порозі, повернувся і раптом схопив перекладача за підборіддя. Та так, що з рота пішла кров. І сказав:
— Я тебе, псяча крев, застрелю. Не пожалію для тебе кулі, — і обережно причинив за собою двері. Спокійно вийшов з подвір'я на вулицю.
Повернувшись з Харкова до Полтави, Віктор дізнається , що в місті, над управою, на розі Малопетровської й Котляревської та над музеєм, колишнім Земством, вивішено жовтоблакитні прапори, та водночас довідується, що над іншими установами їх уже знято... Ось до Віктора приходить його шкільна товаришка, Оксана. Приходить попередити, щоб він не в'язався з українським підпіллям, інакше бо його заб'ють — або самі, або німецькими руками... А потім дівчина сповідається, що це рідний батько ввів її до середовища російських підпільників: її саму підставили старому німцеві, а брата її, недоумка, влаштували перекладачем при німецькому штабі.
Іван Пройда (батько дівчини. — І.К.) не спускав очей з дочки. Бачив, що вона з усіх приводів і на всі боки вагалася, пручалася. Бачив, як вона стала дибки: злякалася наказу.... заради «діла»... розміняти дівочу честь, цноту...
Та врешті Оксана підкорилась наказові. Так само, до речі, вчинила і українська підпільниця, Клара. Українське підпілля в Полтаві, за романом Ізарського, очолював знаний Вікторові студент Гриша, який уже встиг побувати в одному з північних таборів.
Тим часом на «благополучну» родину Лисенків починають падати перші удари: під час німецького контрнаступу під Харковом якийсь німецький солдат застрілив їхнього родича-художника, у якого Віктор зустрічав зміну влади. Потім захворів батько героя.
Уперше банківські коні привезли батька додому в тяжкому стані відразу після виступу щойно призначеного ґебітскомісара на Полтавщину. Губернатор заявив зібраним у парадній залі українцям, щоб вони викинули Україну зі своїх голів на смітник, що німці прийшли сюди не для того, щоб зводити на ноги українську державу. Зокрема він не забув пояснити погляди німців на освіту для українців — їм цілком досить буде школи початкової...
Трохи далі читаємо:
Полтава чекала, що з цивільною владою, хоч і німецькою, не зможе не настати пом'якшення клімату. Жевріла ще надія на прояснення нісенітної, явно шкідницької політики німців щодо України (...) Ґебітскомісар, довгожданий, перебрав владу над Полтавою й Полтавщиною першого вересня. (1942 р. — І.К.) З найперших його розпоряджень був наказ розстріляти усіх наявних по в'язницях арештованих. На Пушкінській, кружляла чутка, страчено було рівно шістсот...
Саме тоді розстріляно й керівника українських підпільників Гришу Козаченка, і приналежну до російського підпілля Оксану Пройду. Їхній шкільний учитель Микола Григорович (якого перед тим гітлерівці викинули на вулицю з його помешкання) невідомо, каже автор, з якою метою, вибіг на Базарну вулицю:
... А на ній чекала на виїзд (...) безконечна валка тягарових автомобілів. Їхні кузови завішено було зеленими попонами і, як виявилося, сіткою з цупких ланцюгів (…). У ту мить, як дружина й сусідка підхопили його під руки, намірилися затягти його назад у двері, зірвано було попону над кузовом найближчого автомобіля. Крізь ланцюги на ньому повискакували на волю руки голих жінок.
— Микола Григоровичу! — почув Німченко і побачив Оксану Пройду, свою ученицю. — Нас розстріляють!
(...) Німченко не чинив спротиву: жінки внесли його до кімнати й поклали на ліжко — мертвим
Роман закінчується від'їздом родини Лисенків, спочатку до Кам'янця-Подільського, а невдовзі й далі на Захід, до Шлезька. Ще перед від'їздом до них дійшла вістка про смерть їхньої родички під Харковом, — тієї самої Шури, що її чоловіка, художника, застрілив німецький солдат. "Шура померла» — повідом-ляє родину Віктора українська підпільниця Клара. Далі йде переказ її розповіді: Шура не відступила з німцями, а лишилася в своєму домі-музеї — пильнувати мистецьку спадщину забитого чоловіка. Далі цитую:
До Нового Пісочина старі господарі вдерлися пізнім ранком. А в обідню пору їм удалося спіймати Герасименка, старосту. Перед четвертою солдати прийшли також по Шуру. Судив їх військовий трибунал прилюдно, на колгоспному дворищі, за школою. Тут же, на сходці, вирок зрадникам батьківщини було й виконано. Шурі нашвидко зв'язали руки на спині, пов'язали налигачем також її ботики. Так і повісили, як вийшла до солдатів з дому, в каракулевім манто. Тільки берет упав з голови в сніг. Герасименко повис лікоть од Шури (...) А вночі армійський патруль за колгоспним амбаром було задушено, тіла повішених — (...) забрано.
Роман «Полтава» вийшов 1977 р. Два роки пізніше, з нагоди шестидесятиріччя Олекси Ізарського, журнал «Сучасність» умістив дві статті, присвячені цьому романові. Автор однієї статті — Анна-Галя Горбач. Вона писала:
З неукраїнською наполегливістю і послідовністю продовжує Олекса Ізарський працювати над своїм широко закроєним епічним полотном про вихідця з української інтеліґенції Полтави, Віктора Лисенка, представника покоління, що у двадцятих та тридцятих роках прожило дитинство і юність на Україні. (...) Писати в наш час такі широко закроєні твори, не вважаючи на реальні обставини еміґраційного життя (...), це справді вияв подиву гідної послідовности автора, що всупереч усьому залишається вірний своїм обітам, що працює не для сьогодення, а бачить свій вклад в українську літературу з широких перспектив майбутности.
Рецензентка виділяє в «Полтаві» Ізарського два пляни: зовнішній та внутрішній:
... воєнні події, роздуми над політичним розвитком, врешті доля героя, його рідних та близьких полтавців і земляків, що творять епічне тло твору, це тільки один потік, що займає нашу уяву. Куди глибше струмує Вікторова внутрішня ріка, його думки про долю мистця, якому немає місця у власній країні.
Наприкінці своєї статті-рецензії критик зупиняється на одному з важливих аспектів пізнавальної функції твору Ізарського: автор зумів змалювати окупаційну атмосферу, різних представників н імецьких окупантів, від симпатиків української політичної самостійности до зухвалих Ubermenschen; схопив ситуацію російської аґентури в німецькому запіллі, яка мала за мету дорешти винищити національно-настроєні українські прошарки, передав вияви інстинкту мімікрії української людности, що старалася врятувати шкуру за всяку ціну.
Друга, вміщена в тому ж таки числі журналу «Сучасність», рецензія на «Полтаву» Олекси Ізарського має назву «Твір, просвітлений вічними темами». Автор підписався «Іван К-ий». А повне його ім’я Іван Коровицький, якого він чомусь ніколи не ставив під своїми творами, воліючи «Іван К-ий», «І.К-ий», «І.К.» ...І тоді читач стояв перед загадкою: чи то Іван Кошелівець, Ігор Костецький чи Ігор Качуровський (тільки на Коровицького, мабуть, ніхто не думав...). Тож я мусів був звернутися до Коровицького з такою епіграмою:


Чи нас не сплутають аннали,
Що пише вічности рука?—
Ті самі в нас ініціяли:
І.К.


Коровицький у рецензії на «Полтаву» присвятив увагу архітектоніці цього роману, технічним засобам та стилеві Олекси Ізарського.
У повісті «Чудо в Мисловицях» розповідається про влаштування Віктора Лисенка, його родини і групи земляків на праці в Шлезьку, де вони перебувають, так би мовити, в людських умовах, маючи можливість і насолоджуватись красою природи навесні і влітку 1944 року, і жити власним особистим життям.
Повість «Саксонська зима» — це шоста річ у серії Олекси Ізарського. Дія починається пізньої осени 1944 року. Автор переносить нас у містечко поблизу Ляйпціґу; ідилічна обстановка «Чуда» уже в минулому: сам Віктор, його батько , мати , молодший брат копають котлован для майбутньої фабрики... Автор дає свого роду хроніку готелю «Золота корона», перетвореного на остівський табір:
У наступну неділю, через тиждень, коли Віктор лупнув очима, біля батькового ліжка вже красувалися зелені плечі і зелений шолом цибатого поліцая (…). Обшук і арешти продовжувались до сьомої. Безсловесні поліцаї, наче ґвардійці почесної варти, вивернули гуртожиток дном догори і забрали п'ятнадцятеро остівців. Тих голів родин, у кого знайдено було запас вина і цукру...
З цього приводу автор зазначає:
Не відповідний час був нагадувати, що голодні люди брали, власне, свій цукор, своє вино, що то німці — чужу сировину потрактували як свою власність...
Ізарський вдало показує строкатість і мінливість політичної ідеології своїх персонажів. Так, про головну героїню повісти «Віктор і Ляля» він оповідає, що вона сама захоплено завербувалася на працю в «Третій Райх», щоб пізнати Європу і європейську культуру, а пізнала натомість табори для остівців. Настає розчарування, яке приводить дівчину до радянофільства. Проте європейська культура і європейська інтелігенція, що їх не добачила Ляля Сорокіна, таки існували в гітлерівській Німеччині. Ось, знесилений хворобою й працею батько головного героя, старий Лисенко, потрапляє до лікаря, який виявляється ніби його двійником:
Докторові привиділося, що він не стоїть, а йде й (...) спостерігає свою ходу в дзеркалі. Лисенко теж мацнув себе за щоки й еспанську борідку, бо йому здалося, наче він з'їхав з глузду, психічно захворів...
Так змальовує Ізарський зустріч двох незнайомих близнюків: двох інтелігентів — українського й німецького. Фізична тотожність тут символізує однаковий рівень ерудиції, те ж саме коло зацікавлень, те саме розуміння моралі...
Всупереч невідрадній дійсності, думки Віктора Лисенка весь час у сфері літератури, музики, філософії:
Потім до компанії Баха й Бетговена, Шіллера, Фльобера й Ролляна пристав Шопенгавер: нежданним для Віктора, й багатозначним та глибоким , було вичитане ще в Києві свідчення про музичні симпатії похмурого філософа — Моцарт і навіть Россіні....
Остання з опублікованих книжок Олекси Ізарського зветься «Літо над озером». Знову ж таки доля родини Лисенків якась нетипова для тодішніх обставин, щоправда, вмирає батько, але решта сім’ї перебуває в досить таки «нормальних» умовах і не мусить ховатися в кукурудзі від репатріяторів (як це було, зокрема, з автором цієї статті). Щодо самого Віктора , то він відразу входить в коло німецької творчої інтеліґенції, а трохи згодом нав’язує стосунки і з українськими літераторами, що лишилися тоді в Баварії.
Припускаю, що разом із опублікованою лише в уривках останньою частиною серії (назва — «Столиця над Ізаром»), «Літо над озером» творитиме певного роду паралель до роману Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху»: Докія вивела під прозорими псевдонімами літераторів (головно — літературну молодь) двадцятих років, Ізарський вводить нас у світ еміґраційних письменників — так само під прозорими псевдонімами.
На закінчення згадаю, що «Літо над озером» стало об’єктом не схвальної, а гостро й пересадно-неґативної критичної оцінки з боку Оксани Керч, якій я відповів дружнім посланієм:


Хапає корч
І ставить сторч,
Шкереберть і правцем:
Пройшла, мов смерч,
Оксана Керч
Над тихим озерцем.
Оксано Керч!
Критичний борщ
Щоб їсти ми могли,
Не переперч,
Не переборщ
І не пересоли.

Рецензентка, з якою ми були добрі приятелі, визнала мені рацію...


1995 рік

ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ