ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ

ОЛЕКСА ІЗАРСЬКИЙ

ІЗ СТАРОЇ  КНИГИ ПРО НАРБУТА  

    Видана сорок рокiв тому (1923) в Берлiнi, книжка спогадiв Г. К. Лукомського, Е. Ф. Голлербаха і Д.І. Мітрохiна про Юрія Нарбута потрапила в руки автора цих рядкiв на початковi 1963 року, несподiваний подарунок естонського поета, лiтературознавця й iсторика мистецтва А. Раннiта. З того часу минуло кiлька мiсяцiв, але сорок сторiнок спогадів  про українського мистця — зшиток iлюстрований, i густо, шедеврами Нарбута, найбiльше його чудо-силюетами — все ще не меркнуть у пам’ятi, навiть не думають збиратися на призначене їм мiсце на книжковiй полицi... 
    І все це дiється напевне тому, що книжка стала вже рiдкiстю, але рiдкiстю призабутою, хоч нiколи вичерпно не використаною в мистецтвознавстві… Кожен з трьох авторiв її добре i здавна знав Юрiя Iвановича. Кожен з них писав про його творчiсть уже за десятилiтгя до передчасної, зумовленої тільки тяжким побутом революцiйних часiв, смерти мистця у 1920 роцi. Але в радянськiй, ще дуже мiзернiй лiтературi про Нарбута уникають використовувати книжку емiґрантську, берлiнську. Навiть у вiдносно широкiй монографiї П. Бiлецького (дивись «Сучаснiсть» за травень 1962) згадуються спогади С. Чехонiна, виданi теж у році 1923, в Петроградi («Аргонавти» ч. 1), але не Лукомського, в яких читач знайшов би цiкавий матерiял про приватне життя Нарбута, про атмосферу імператорської столицi напередоднi вiйни й революцiйного Києва. Крiм того, Лукомський взявся у своїх спогадах, не випадково озаглавлених «Єгор Нарбут. Мистець-графiк», оцiнити твори мистця, українського мистця. А українське мистецтво було i його фахом. Ґеорґій Крескентiйович Лукомський написав низку дослiджень з iсторії українського мистецтва: «Старовинні садиби Харкiвської губернiї», «Українське барокко», «Волинська старовина», «Луцький замок», як також реорганiзував Музей західнього мистецтва Ханенкiв. Нарбут був не тiльки його приятелем чи спiвробiтником, але також i його «темою». 
    Ось кiлька уривкiв зi спогаду Ґ. Лукомського про Нарбута: 
    «Ми познайомилися на виставці ,,Свiт мистецтва” в 1910 році, зимою. Перше враження — і найсильніше: зовнішність Нарбута — багато типу українського полковницького, стародубського. Щоки повні, чоло лисе, волосся він зачісував від лівого вуха через все чоло до правого. Про Чернігів нагадує кожен порух його. Вимова лінива i не «ґ» а «г», м’яка, гортанна. Посмішка з іронією: до всього відношення легке, веселе. Проте був не без самолюбства: зачепи — спалахне. 
   …1912 рік. Нарбут перебирається до мене. Я мешкав тоді в невеличких кімнатках на першому поверсі 22 лінії Василiвського острова. Із вікон видно було паркани і,  за ними, крислаті верби... пейзаж підміський. 
    В одній з кімнат оселився Нарбут. Небагато речей привіз з собою: всього одну корзинку. 
Працював уночі. Вдень відвідував знайомих i музеї, заглядав до редакцій i друкарень. — Любив сам переглядати клiші своїх творiв... Прийде десь бiля одинадцятої й всядеться... до шостої ранку. Працює, та як виводить щiткою найтоншi штрихи... 
    Мешкав у мене мiсяцiв 3-4. Настала весна. У квiтнi я поїхав до Батурина. Вiн — на своє мешкання. 
Швидко вияснилося, що Нарбут одружуєтъся. Оселився вiн біля Тучкової на Олександрiвському проспектi. 
    Рiк ми не зустрiчалися. Зайшов я до нього пiзнiше, коли вiн уже влаштувався з дружнною в затишному мешканнi, — На стiнах і гравюри Піранезi, і акварелi, подарованi друзями. Iграшки, модель Троїцької лаври, кокосове чортеня (чи, може, божок), в’ятські глинянi свистуни дерев’янi підробки Талашкіна. 
    Нарбут працює 1913, 14, 15, 16 роки вже як графiк самобутній. У Нарбута витворюється власний стиль. Він полюбив військову атрибутику, зброю, геральдику, прапори, герби, арматуру... Багато книг ілюструє, прикрашає віньєтками, обкладинками. Манера цієї епохи — епохи розквіту Ю. І. Нарбута, може, найкраща в новітній графіці Росії, М’яка, пружна, елястична й стилiзована. 
Вона не нагадує манери дерев’яної гравюри, яку імітують тепер такi мистцi, як Кравченко й Конашевич, Манера не пера й не різця, якi стали типовим засобом мистцiв графікiв в наш час... 
На цей час припадають i низка моїх замовлень, здійснених видавництвом Ґолiке (,,Харкiвськi садиби?”, ,,Галичина”), щоправда бiльше число їх не встигло вийти з друку. 
    Найпрекраснiшi силюети — праця, над якою Нарбут зосередив свою увагу в 1915 i 16 роках, були виконанi ним для книги в плянованому виданнi ,,Вiльне мистецтво” — ,,Росiйська садиба”. Низка силюетів з помiщицького життя, виконаних з зворушливiстю найніжнiшою і з знанням помiщицького життя надзвичайним. 
    Iнше видання (,,Столицi й садиби”, В. П. Кримова) — збiрник моїх надрукованих в журналi статтiв — теж мусiло бути прикрашене iлюстрацiями Нарбута. Обкладинка — червоно-чорна з золотом уже була готова... 
    В епоху вiйни Нарбут був мобiлiзований, як службовець. Працював у комiсiї вiйськової здобичi. Їздив до Царського Села, до полковника Ломана в Феодорiвський городок... Мешкав у цей час (1916-17) Нарбут в Ертелевім провулковi. Родина — на селi... Але сама вiйна, фронт, як i Лансере та iнших мистцiв, його не цiкавить. Баталістичного в собi вiн не знаходить нiчого. З натури вiн не робить жодного малюнка, жодного начерка. 
    Очевидно зорова пам’ять у нього така велика, що вiн не потребував начеркiв з натури. Все що завгодно — небо, тварин i найрiзноманітніших людей, в будь-якому ракурсi, найскладніші ракурси архiтектури, перспективнi нагромадження колон — ну, справдi, як у Бiб’єнна або Ґокзаґо — вiн виконує з пам’ятi, ,,з голови”, фантазуючи i без перерисовки... Здiбностi у нього були вражаючi. Не слухавши жодних курсiв з iсторії мистецтв, архiтектури i т. п., вiн володів величезним матерiялом, ерудицiя його була невичерпною. Вiн засвоював закони перспективи, архітектурне проектування — з найбiльшою легкiстю. Пам’ятаю, як вiн любив всiлякi хитромудрi скорочення, наприклад, паркет вигадливого малюнка в перспективi. 
    Нахил до Пiранезi став у вього в 1915 роцi розвиватися все дужче й дужче. Пiзніше, у київських композицiях 1918-19 рокiв я побачив у нього втiлення цих сюжетiв у великих картинах. 
Стараннiсть i закiнченнiсть взагалi є характерними рисами Нарбута. Пiд цим оглядом з ним може змагатися тiльки Бiлiбiн. Нi однiєї недокiнченої недбалої ескiзної речi Нарбут не випустив зi своєї майстернi. 
    Революцiя застала Нарбута в Петербурзi. В березнi, починаючи з перших же днiв, вiн вiддаєтьея роботi... Але не довго продовжувалася його праця в Пітері. Потягнуло його на батькiвщину, до Києва. Там iшла пiдготовча праця до Центральної Ради, ,,самостійний» (залишаю текст згiдним з оригiналом — 0. І.) рух розвивався бурхливо. З Україною Нарбута, глухiвсъкого уродженця, що приїхав до Петербургу на 22 роцi житгя, пов’язувало багато ниток. 
    І в травнi вiн покидає Петербург друзiв, змiнює столицю, зв’язки замовлення — на тоді ще провiнцiйий Київ... Прибувши до Києва і переконавшися, що палац абсолютно нiякої охорони не заслуговує, Нарбут їде до Чернiгова. Там вiн зустрiчається з своїм приятелем Модзалевським. Мешкає у нього. І разом з ким працює з архiвi, разом переїжджає запрошений П. Я. Дорошенком, до Києва. У Києвi гетьманщина. Нарбут товаришує з Дорошекком П. Я. Дорошенко — це патрiярх чернiгiвської шляхти. І знавець старовини — і особливо побутової, портрета українського, срiбла, меблiв. Скоропадський вибирає його головою ,,Головного управлiння в справах мистецтв”. Мiститься воно на Бiбiковському, в гімназії. Дiвчатка, хлопчики; гамiр, гомiн. Три-чотири кiмнати вiдведено для управлiння. Павлуцький, Зайцев, Модзалевськкй ,,служать”: хто лiпше, хто гiрше. Всi не люблятъ Павлуцького. Гiляров (помiчник) приходить пiзнiше до мене й iнтриґує: чи не можка забрати Павлуцького? Нарбута вибирають ректором Академії Мистецтв. Заснували її, власне, Мурашко, Кричевськкй. Але адмiнiстративне вмiння, розум, такт, настирливiсть дають Нарбутовi право одержати мiсце ректора. Правою рукою Дорошенка був вiн в усiх справах пластичного мистецтва. Працює, виконуючи замовлення на складання малюнкiв грошей, надзвичайно багато. Крiм того, компонує картини. 
    Саме в цей час доля звела мене з ним знову. І тут мої спогади особливо сильнi. 
Я приїхав 17 листопада 1918 року до Києва. Мiсто надзвичайно пожвавлене. Тут ,,весь” Петербурбург, Москва. Рух на вулицях, блискучi крамницi в той час, як у Петербурзi вже був голод. Іду до академії. Не застаю Нарбута в колишньому Терещенкiвському шкiльному домi на Великiй Пiдвальній. Їду до нього додому. Вузенький, стрiлецький Георгiєвський провулок. Напроти паркана мур Софiйського собору (див. мою книжку ,,Вiнок на могилу п’яти дiячiв мистецтва”), двоповерховий дерев’яний будиночок. З вузенькими балясинами поруччя — сходи. Такий будиночок, яких у Тверi, Чернiговi, Сумах — тисячi. Тхне осiнню, промерзають стiни зимою, тече дощ зi стелi. Сходи нахилились: схiдці вбiк, пахне кiшками. Вкритi в мороз льодом вiкна, тече з них. Пiдлоги фарбованi. 3і скрипом вiдчиняютъся вхiднi дверi, — з середини оббитi цератою й, навхрест, тасъмою. 
— Гвiздкі мiднi з головками. 
    Крiзь вiкно на сходах видно подвiр’я. Дровники, льохи, служби. Бруднувато. 
Дзвоник — i вiдчиняються дверi. Модзалевськкй з посмiшкою просить заходити. На пiдлозi — смугастi мати, як на iнтер’єрi Зеленцова або Ф. П. Толстого. Вiшаю пальто, заходжу. Невеличка заля. Повно книг фiгурок. Пiдiбрав за рiк Юрій Iванович i меблю карельську, чудову. Що за канапа, якої довжини! Добрi побутовi портрети. Лiворуч кiмнатка, словнена книг, — це робоча келiя Модзалевського. Разом і оселилися в Києвi обидва друзi. А ось i сам господар: у перському халатi, як пан сорокових рокiв. У фесочцi. З посмiшкою, зі своїм говорком ,,хохлацьким”. 
    Довгий стiл робочий. Показує свої останнi працi. Через кiлька деиь в Академiї мистецтв вечiрка. Нарбут в своїй українськiй чумарцi, пiдперезаний широким яскравим поясом слуцьким. Чоботи жовтi, м’якi. Типовий i чарівний. 
    Директорiя. Виїхав Дорошенко. Змiнив його Антонович. Нарбут, як i раніше, вiдограє ролю, Ще бiльшу. Вiд нього залежать усi призначення, пляни. 
    Вiдходить і ця влада. Настає радянська. Юрiй Мазуренко на чолi мистецтв. Нарбут на посту. Приїжджаю до Києва. їду зранку до Нарбута. Миється ще. Кажу йому: обов’язково треба признаити охоронця музею Ханенка. У мiстi неспокiйно. Йдемо до Бiляшевського, диреетора Мiнського музею. Потрiбен ,,папiр” вiд Мазуренка. І я переконую Нарбута стати на чолi комісії охорони музею з тим, що я, як представник , мешкатиму на місцi. Усе влаштовується. Нарбут буває в музеї. Дiло пiшло. Вiн цікавиться упорядкуванням майна й прекрасно сцiвпрацює з Бiляшевським. Це — апогей влади Нарбутової, як адміністратора. Швидко став вiн на чолi художньо-промислових шкiл, відділу художньої освiти наркомату освiти. 
    Встигає працювати i над своїми композиціями. Це його останi працi. Над ними треба зупинитися детальнiше. На листковi ватманського паперу складнi побудови: руїни, аркади, обелiски; вдалинi -  луки, на яких бродять тумани, блакитні гори на видноколя, чагарник на скелях. I — видива, його передбачення: до римської руїни прилипла маленька українська хатка i балькончик готичний; крiзь кольорові ґотичного плетива його ллеєься промiння вiд лямпи з абажуром бiля стола, де сидить цiла родина. 
    Спогади i мрii... Буяли думки, враження вiд давнiх переживань, — може на селi, в маєткові. На однiй картині — i життя хлопчика, i враження вiд старювини, вiд ренесансу (цiкаво, що Нарбут був у Мюнхенi, де i вчився, але не був в Італiї). Формя чiткi, точнi, виразнi, а поруч також i романтизм, мрiя, меланхолiя i смуток вiд шуму очерету над рікою. Романтизм типу Швiнда, Фрiдрiха й iн. У цьому виявився все ж Мюнхен. Цiле житгя, кажутъ, у потопаючого вмить проходить перед очима. — Нарбут передбачав свiй кінець. І останнi 3-4 речi його сповненi вiзiонерської сили — його найкраща автобiографiя, лебедина пiсня його чудової творчости. 
   …У липнi зiбралися ми у професора академiї Бойчука, на Куренiвці. Маленький особняк у Татарському провулкові. У ньому i лабораторія, i затишнi тераси, i пустi, непривiтнi спальнi. Принадність садиби була не в будиночковi, а в садковi бiля нього. Прохолодою запашною повiяло в ньому, коли липневим вечором вийшли ми з тераси на порослi травами стежки садка. Привiльно розрiсся бур’ян, розрослися кущi порiчки. На деревi блистiли останнi чорнi вишнi, виглядаючи з-за кошлатих гострокiнцевих листкiв. 
    А далі i грушi рум’янi, i сливи рожевi, i червоне яблуко раннє. На бiлi стовбури покiрно похилилися берiзки, тихо розливаючи свої пахощi. Алея кленова обрамлювала сад понад сiрим, моховитим парканом. Мiж дошками проглядають луки й сосновий лiсок. У садковi сидiли учнi ,,майстернi” Бойчука, дружина Нарбута, у першому шлюбi Модзалевська, Б. К. Реріх, Волґін-Філатов, Вольський, М. Трубецька. На жаровнi — миска з вишневим варенням. 
    На столi тераси розставлено страви — галушки з сиром, ,,узвар” (пшенична каша з картоплею й салом), варелники — вареникам несть числа…  та все з великими рожевими вишнями, та сметани глечики. Весело було. Радiли всьому. Забули про сум, турботи. Темнiло. Неспокiйко було на вулицях вночi: нещодавно забили Мурашка. Усi заспішили додому. Напитися води захотіли. Не всi. Тiльки Нарбут i ще один маляр. Отруту пили: холодна вода з колодязя була повна бацил тифу. 
Незабаром обидва захворіли. Однаково. І довго Нарбут мучився у тифовi. Наприкінцi серпня я зайшов до нього, коли він вперше встав з лiжка. Не впiзнав я дебелого показного полковника стародубського, Ґеорґія Уваровича. Перетворився вiн на сухого ченця. Жовтий, безсилий. Пили чай. Всього йому хотiлося, і їв, що йому заборонялося. Незабаром — поворотний тиф. Злiг знову. Минуло 10-11 мiсяцiв і, не поправляючись уже, так i зiйшов у могилу. А за ним, заразившись вiд нього, й Модзалевський. Сирітками залишилися дiти. 
    Уже пiд час поправки, пiсля першого перiоду хвороби, став Нарбут до розродажу свого ,,музейчяка” готуватися. Склали каталог, оцiнили все. А коли добровольча армiя прийшла, тут уже Нарбут зовсiм засумував. Лiквiдацiя низки органiзацій у яких вiн головував, його не турбувала. Але те, що академiя залишилася без кредитів, що вона могла й далi якось iснувати тiльки дякуючи пiдтримці Днiпросоюзу — пригнвiчувало йото. Пiсля всiх розкошiв художнього життя Києва влiтку 1919 року — настав застiй. Київ перетворився в провiнцiйне або, в лiпшому випадковi, в обланле мiсто. 
    Не було у Нарбута замовлень. Як українця, що працював за Скоропадського, його переслiдувалл, як співробiтника Директорії — теж, а ще бiльше — за спiвпрацю з радянською владою ... Нарбуту довелося, щоб уникнути дурних інцидентiв, сидiти вдома. До цього ж спонукала й слабiсть. 
Друзi були на пiдозрiннi, арештованими або теж переховувалися. Наприклад, братя Бойчуки, Вольський та ін. жили в осамiтнiлих особнячках, на вулицю не виходили. 
    Настала скрута. Нарбут бiдував. Пригнічення захопило його. Не клеїлася праця. Не мiг закiнчити навiть своїх великих композицій. 
    Так сумно, непомiтно погасло величезне вогнище справжнього мистця книги. 
   …На жаль, врученi в Петербурзi Рiхтеру братом моїм для передачi менi в 1921 роцi чудовi ориґінали Нарбута не дiйшли до свого призначення. Якийсь то капiтан пароплава Шлiпман так i не передав їх Б. Ґ Скiмоні до цього часу». 
• 
    Шість сторiнок спогадiв Ноллербаха написані у зв’язку з посмертною виставкою творiв Нарбута в Петербурзi 1922. У замiтцi багато загальновiдомих фактiв з бiографiї мистця, в тому числi й вказIвка на мюнхенського вчителя Нарбута: Голошi. Але варто згадати деякі думки Голлербаха про творчий доробок нашого графiка: 
    «Незмiнною рисою його учнiвських, так i зрiлих праць являється висока технiка, рівна, чiтка майстернiсть. Його малюнки дев’ностих рокiв по сутi мало рiзняться вiд малюнкiв останнiх років: у них однакова вишуканiсть, однакова впертiсть, однакова чiткість. Спочатку мистець вiддавав перевагу мозаїчним прийомам, пiзніше цiлковито  вiддався лінiям і скнарим пляма м,— оце і вся рiзниця. Кумирами його були Дюрер, Федiр Толстой, Набгольц. Наслiдуючи дерев’янi гравюри Дюрера, вiн довго й настирливо вчився витягувати безконечно довгi лiнiї. Слiдом за Ф. Толстим він надавав кожному витинові цих лiнiй незрiвняної витонченості… 
   …У передсмертні роки у Нарбута з’явилася пристрасть ,,скорочувати” чорнi плями й лiлiї, культивувати шляхетну скнарiсть: й го графіка ставала все оголенiшою, сухiшою, холоднішою. Вiв начебто прагнув до чистої, незайманої бiлизни паперу». 
    Ще шiсть сторiнок тексту книжки взято Лукомським зі спогаду Д. I. Мiтрохi на (журнал ,,Серед колекцiонерiв”): 
    «I так як перед мистцем стояли завдання яснi й захоплюючі, то працювавю вiн без вiдриву ,,з ранку до вечора” (звичайно, навпаки: з вечора до ранку), не вiдходячи вiд великого обiднього столу, одна половина якого була зайнята великим листом паперу Шеллерсгаммер (любимий ґатунок), олiвцями, перами, акварельними щiточкам, фляконами рiдкої тушi й ґвашних фарб. Не раз, щоб виконати свою роботу, Нарбут сiдав за малюнок зранку, працював увесь день, всю нiч, не лягаючи спати, а тільки викурюючи гори цигарок, працював ще зранку і — до обiду здавав малюнок. Витривалiсть, посидючість й впертiсть його були надзвичайнi.. Така неймовiрна працездатність, не росiйська якась, швидко зробила його майстром, визначним виконавцем і зображувачем шрифтiв, вiн’єток, обгорток і чудесних своєю винахiдливiстю, дотепнiстю і ледве помітною усмiшкою iлюстрацiй до дитячих книг. Оволодiвши технікою, Нарбут з надзвичайною легкiстю й швидкiстю малював чорнi безконечнi комбiнацiї штрихiв і план iз невичерпної скарбниці уяви й пам’ятi. 
    Малюючи для книжки дитячих пiсеньок, він в один вечiр зробив десяток вiн’єток, бездоганних технiчно. Малював за годинником, поклавши годинник перед собою на столi — вiн’єтку за 25 хвилин. 
    І працював тим охочiше, чим бiльше було довкола друзiв і розмов за столом. 
    В роботi був Нарбут просто ненаситним, не вiдмовлявся ні вiд яких замовлень. Малював незчисленні зображення, ескiзи для розпису стiн (малоросiйська кімната на Єлизаветинській виставці в Академiї малярства), для ситце-набивальної фабрики (хустки), для фабрики шпалер1в, малював штампи для обкладинок, форзацний папiр, проєкти поштових марок. 
    Працював пером, вставленим у коротку ручку. І не виймав його цiлими роками: воно ставало, його слово, добре ,,об’їждженим” і покiрним. Але потiм все частіше малював щiточкою. Першi свої iлюстрації фарбував, покриваючи спершу весь контурний кiстяк суцiльно сiрим або бузковим тоном. Потiм уже плоско накладав на цей ґрунт кольорові плями. Пiзнiше все бiльше й бiльше став залишати чистого, не покритото паперу, i фарбу вiд фарби вiд контура вiдтушовувати, зводити нанiвець. Згодом знову перейшов на щільну ґвашну фарбу, густо вкриваючи нею вже раніше намiченi ковтури. 
В його малюкках, як i в характерi, сполучалася урочистiсть, офiцiйнiсть з надзвичайво простим, сердечнiстю і ласкавiстю... 
   …В невеличкому мешканнi  на Олександрiвському проспектi Петербурзького боку, в будинку ч. 21, на стiнах висiли в синiх з золотом рамцях власнi працi, ескiзи пером i щiткою, графiка для ,,Аполлона”; в склянiй шафі стояли барвнi iграшки кустарнi. Книг не було багато, але все вважалося необхiдним для постiйної, безнастанної працi. 
З найменшого приводу, на рiздво ж особлливо, любив Ґеорґій Уварович — влаштувати вечiрку. Тут прокидалася його привiтна веселiсть, жести ставали ширшими, розмашистiшими, вбирався в тут же вигаданi гротескнi вбрання — i гостей вбирав. 
   …Потрапляючя з холодного мiста до любої, багатої, з м’яким українським клiматом, Нарбутiвки, мистець дивився, спостерiгав, помiчав у пам’ятi, впивався очима в форми й фарби, щоб потiм за робочим столом, зимою, перенести на папiр їх живу й спрощену схему. Малювати ж з натури пiд сонцем не мав вiн сили. Це вчувається i в рядках його листа, написаного в квiтнi 1915 року: ,,Тут так добре. Спека весь час страшна. Ось — зацвiтуть дерева й квiти. Погода така, що я зовсiм не можу працювати”».
ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ