ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ

Петро Ротач

  ОЛЕКСА ІЗАРСЬКИЙ І ВІКТОР ЛИСЕНКО  

(передмова до першого видання в Україні роману "Полтава")

    Ім’я українського письменника-еміґранта Олекси Ізарського (справжнє прізвище — Олексій Григорович Мальченко) у наших читачів може викликати подивування: хто він, цей автор? Що написав, і чому немає в продажу його творів? Справді, в Україні це ім’я ще маловідоме, бо досі не вийшла жодна його книга, хоча настав сприятливий час для повернення на Батьківщину духовних скарбів, напрацьованих і збережених втікачами і вигнанцями з рідної землі. В роки незалежності України вийшли друком заборонені раніше твори Івана Багряного, Василя Барки, Яра Славутича, Ганни Черінь, Миколи Лазорського, Дмитра Нитченка, Григорія Костюка. Маємо навіть монографії про декого з них. Але твори Ізарського залишаються маловідомими, його біографічні дані поки що відсутні в енциклопедіях останнього десятиріччя. Виданням роману «Полтава», що виходить тепер у рідному місті автора, започатковуємо болісний процес повернення творчого набутку Олекси Ізарського на Батьківщину.
У діаспорі О.Ізарський давно знаний і належно пошанований як автор оригінальної «хроніки сім’ї Лисенків» — серії з 8 книг (остання, на жаль, ще не опублікована), провідним героєм яких є полтавець Віктор Лисенко, що уособлює авторового сучасника, людину духовно творчу і свідому в прагненні реалізувати ідею незалежної України.
Всю цю серію можна поділити на дві частини. До першої належать такі повісті й романи: «Ранок», «Віктор і Ляля», «Київ» і «Полтава». В них — розповідь про дитинство героя, проведене в містечку Сонгороді на Полтавщині, юність, сповнену бажання пізнати довколишній світ і себе через спостереження, освіту і творчість, нарешті — злет розкутої думки і палке прагнення освоїти європейську класичну культуру, що особливо яскраво проявляється в роки навчання Віктора в Київському університеті та в період окупації Полтави німцями, коли розпочинається робота над першим твором родинної хроніки «Ранок на все життя». Загроза залишити нездійсненими творчі плани змушує Віктора разом з батьками і братом покинути в ході війни Україну і податись у вільний світ. Так розпочинається другий період в біографії молодого українського інтеліґента, що зростав у країні насилля і фальшу, а тепер опинився на волі, але в чужому оточенні.
Другу частину «хроніки» складають книги: «Чудо в Мисловицях», «Саксонська зима», «Літо над озером» та роман «Столиця над Ізаром»(«Мюнхен»), котрий, як мовилося вище, досі залишається в рукопису, хоча завершений автором ще в 80-х роках і мав би бути кінцевим у лисенківській серії. В цій останній книзі бачимо, як Віктор, попрощавшись із матір’ю і братом Льокою, що від’їздять до Америки, залишається в Мюнхені, ближче до України, для якої жив і творив і буде продовжувати служити їй творчістю. Такий кінець справляє враження незавершеності «хроніки», бо логічним було б, здається,щоб Віктор дожив до історичного розпаду СРСР й утворення Незалежної Української Держави, мрію про яку він плекав ще з юнацьких років. Те, до чого він прагнув, збулося лише в 90-х роках XX ст. Прототип Віктора (сам автор) дожив до новітнього часу і привітав цю історичну подію.
О.Ізарський розпочав літературну творчість ще в шкільні роки, коли на нього звернув увагу відомий у Полтаві письменник Пилип Капельгородський. Згодом, коли став студентом-філологом, його інтереси зосередилися навколо західноєвропейської літератури, зокрема французької і німецької. На багато років його увагою заволодів Р.М. Рільке, і не випадково першим окремим виданням за кордоном стало його літературознавче дослідження «Рільке на Україні» (1952, Філадельфія). Проте на той час Ізарського знали вже і як талановитого прозаїка — наприкінці 40-х років в українській періодиці Західної Німеччини почала друкуватися повість «Ранок». Вже тоді відомий критик В.Державін, оглядаючи і аналізуючи літературні здобутки діаспори за 1945-47 роки, висловив цікаве спостереження щодо «засадничо відмінних літературних шляхів», які шукав молодий письменник О.Ізарський. У повісті «Ранок» критик відзначив «вишукану тонкість психологічної аналізи», хоча при тому не сприйняв «необмежений надмір деталізації в описі дитячих вражень». На думку В.Державіна, в манері Ізарського схрестилися різні впливи — від В.Короленка й М.Гаріна-Михайловського до Роллана і Рільке. Згодом інші додали сюди ще й Пруста. Сам же автор був певний, що його творча манера ні в кого не позичена, а є вродженою, природньою, і в усій подальшій творчості, яка замикалася на створенні «хроніки Лисенків», покладався лише на «суверенне почуття свого власного стилю». (І.Кошелівець).
50-70-ті роки для Олекси Ізарського стали періодом найактивнішої праці в літературі. В цей час він тісно співпрацює з найавторитетнішим журналом діаспори «Сучасність», очолюваним І.Кошелівцем. Тут спершу публікувався журнальний варіант «хроніки сім’ї Лисенків», а потім всі твори серії з’явилися окремими книгами. Відтоді вони не перевидавалися, хоча їх художня вартість від того не втрачена.
Розповідь про те, як Віктор Лисенко створював свою першу повість, знаходимо в четвертій книзі «хроніки», саме тій, яку читач тримає тепер у своїх руках. З огляду на автобіографічність «хроніки» (що не заперечує сам автор), можливо, хтось із полтавців і вгадає, що Сонгород, де минають дитячі роки Віктора, — це Карлівка, а в романі «Полтава» читачі старшого віку пізнають деяких реальних прототипів, наприклад, письменника Пилипа Капельгородського чи літератора і викладача-філолога педінституту Андрія Багмета.
Деякі критики «Ранку» закидали автору відсутність у повісті «тла доби». Це був їх стереотипний погляд на класичну прозу, де обов’язковим вважалося соціальне тло. Для О.Ізарського найвищою метою творчості було дослідження духовного життя людини, хоча зрозуміло, що людина без суспільного оточення не існує, і наш автор теж не міг його обминути. Та перша повість, як говорить сам письменник, була «спроектована на все подальше життя» героїв, серед них, насамперед, старшого сина Лисенків Віктора. Це «подальше життя» розгортається в чергових книгах.
Віктор завершує в Полтаві середню освіту, поза програмою оволодіває німецькою і французькою мовами, далі навчається на романо-германському відділі університету, де й розпочинає науково-літературну творчість. В рясному реєстрі дійових осіб «хроніки» — батьки Віктора, брат, учителі, шкільні друзі (серед них — Ляля Сорокіна), родичі, університетські професори, представники німецьких окупаційних установ та ін. Віктор поступово формується як свідомий українець, інтеліґент і інтелектуал, зорієнтований на Європу в особі її видатних культурних діячів. Ранні літературні інтереси юнака формуються значною мірою під впливом Павла Корогодського (він же — Пилип Капельгородський), який заохочує його до літературної творчості.
У післямові до повісті «Віктор і Ляля» І.Кошелівець визначив задум письменника (на той час було написано лише дві перші книги) як «великої хроніки життя й інтелектуального становлення українського інтеліґента нашого часу, народження якого припадає на роки революції, а формування свідомості — на сталінські передвоєнні роки». Автор же уточнив свій задум як намір «закарбувати долю наших людей, що вирвалися на Захід і не мусили вже дивитись на світ, на життя крізь російські окуляри». Це уточнення хоча й посутнє, але воно, зрозуміло, стосується другого «блоку» книг серії, назву якої досить вдало, з нашого погляду, сформувала відома Анна-Галя Горбач із Західної Німеччини, як «Дім і чужина». Загалом же, знову покликаючись на автора, його книжки — «це маленьке протистояння великій радянській літературі, великій брехні — хоч і вимушеній. Моя серія — це еміґрантська історія, одна з безлічі. У цьому її значення». Це так, але початок цієї «історії» сягає ще довоєнного, а отже й доемігрантського часу. Іван Кошелівець не піддавав сумніву високу художню вартість творів Олекси Ізарського, але при цьому звернув увагу на одну рису письменника, яка негативно позначилась на поширенні його книг і завоюванні, як ми тепер говоримо, іміджу письменника. Цією рисою була і залишилась, на жаль, в пізніший час нехіть, навіть відраза автора до самореклами, без якої, каже критик, кожний письменник «ризикує лишатися не поміченим».
Коли порівнюєш видавничу активність таких письменників діаспори, як Яр Славутич, Ганна Черінь, Дмитро Нитченко, Петро Одарченко, які стали відомі в Україні завдяки їхнім власним зусиллям, то постать О.Ізарського на цьому тлі зовсім осібна, непомітна і викликає жаль. Перевидання роману «Полтава» на батьківщині письменника мусить стати поворотним моментом у зміні такого становища. Чи осудна позиція Ізарського «якнайменше бути на людях» — таке питання не для нас. До речі,той же критик зауважував, хоча й не в докір письменникові, що в книгах Ізарського немає карколомних сюжетів, які полюбляє пересічний читач, «немає гострої інтриґи», натомість увага його спрямована на виписування «стилістичних деталів» і мовну досконалість.
Мова творів О.Ізарського — це особливе питання. Мабуть, тільки з причини браку в нас творів письменника наші мовознавці досі не дослідили цю тему. Той же І.Кошелівець називав мову Ізарського «гнучкою і безмежною в можливостях вислову» та природною для його стилю. Підкреслювали це й інші критики (Г.Костюк, І.Качуровський, А.-Г. Горбач). Майже всі вони сходилися на думці, що така проза не для читача з нерозвиненим художнім смаком, а лише для інтелектуального читача, а це означало, що «шлях Ізарського до популярності буде повільний». Це писалося ще в 60-ті роки, але на подальшому творчому шляху О.Ізарський не взяв до уваги цього застереження й не пішов на компроміс із тим пересічним читачем, який любить «критичні сюжетні колізії», — він ішов своїм природним шляхом. І хоча ще не настав час справедливої оцінки творчості Ізарського, він настане обов’язково, але це буде лише тоді, коли читач матиме в руках книги письменника. Кілька десятиріч тому І. Кошелівець висловив певність, що Ізарський «рано чи пізно здобуде належну оцінку», бо в українській літературі його твори є «унікальним явищем». Хочеться вірити, що це збудеться.
Університетські роки Віктора Лисенка й Олекси Мальченка співпадають у багатьох вимірах. Для обох це був період «накопичення творчої спроможности, свідомого добування знань», невсипущого «вглядання в себе і в книги», як і час перших творчих успіхів на ниві науки (літературо-знавства) й художньої літератури. Віктора ваблять проблеми «історії розростання своєї нації, її першоджерела». І хоч суспільні обставини того часу завівають в душу юнака трагізмом (у 38-му він дізнається про арешт Павла Корогодського), він свідомо мріє про «весну української мови, казковий урожай мистецтв і наук на Україні». Ці мрії підсилює приклад професора університету Федора Сенченка (для Олекси Мальченка — це Стефан Савченко), який стимулює широкий діапазон занять: літературознавство, поезію, перекладацтво. Саме в цей час у Віктора й визріває задум «багатогніздної» «родинної хроніки Лисенків..., цілий спектр доль і біографій» від М.Драгоманова до М.Волошина-Кирієнка. Цей задум почне здійснюватись у Полтаві під час окупації, він у подальшому, зважаючи на обставини часу (поправки життя), трансформується — Лисенки опиняються в еміграції.
Роман «Полтава» автор присвятив матері, яка все життя пройшла з ним і упокоїлася в м. Клівленді, де й нині живе письменник з молодшим братом. Як і всі попередні та наступні книги серії, роман про окупаційний період не має захоплюючих епізодів пригодницького штибу. І тут головним для письменника залишається намір «заглянути в серце сучасника й викарбувати на папері, розгорнути побачену в ньому правду на всю широчінь і цілком природньо та просто».
В Україну тоді (в 70-і роки) цей роман не потрапив, про нього не було ні доброго, ні злого слова. А критика діаспори була неоднозначною. Ольга Керч, наприклад, з явним скепсисом писала, що в романі, озаглавленому «Полтава», «тієї Полтави небагато». Вона не зуміла відчути настроїв і суті твору, який слід було розглядати як поступальний крок у самовдосконаленні головного героя Віктора, яке розпочалося ще задовго до війни. Траплялися й зовсім анекдотичні речі. Як згадує автор, він отримав листа від читача-полтавця, котрий був невдоволений тим, що в романі не знайшов опису розливу Ворскли весною 1942 року, коли йому зо два тижні довелося сидіти на горищі хати, доки повінь спала. Це ще раз говорить про те, що проза Ізарського не для читача, вихованого на пригодницькій літературі, який звик обминати суто художні уступи і пасажі, для якого духовне життя героя видається малоцікавим, якщо він не втікає, не ховається і не стріляє. Правда складного життя під час окупаційного режиму в Полтаві передана автором не через серію гострих епізодів, хоча вони теж є в романі, а більше через переживання героїв (найперше самого Віктора та його батьків), через рефлексії, настрої, міркування. О.Керч несправедлива навіть в оцінці мови твору, яка їй видалась «якоюсь неполтавською».
Нам же вся книга видалась мовби освітленою зсередини м’яким і теплим внутрішнім світлом людяності й доброти. Своє родинне, домашнє, суто лисенківське в книзі органічно поєднується з національним і загальнолюдським. Віктор тут виступає вже як зріла людина, вчинки його випливають з глибинного почуття любові до України, з перейнятості її гіркою долею і сміливого погляду в її поки що туманне майбутнє. Ні, Віктор не милується зромантизованими рисами характеру свого народу, не славословить йому, навпаки, картає, гостро засуджує. З болем, який відлунює в серці читача, говорить він про байдужість багатьох українців не лише до своєї країни, а й до власної долі («Бракує навіть талановитих виродків і кольоритного чортополоху...»). Навіть сьогодні, на не першому році незалежності України, чим можна заперечити правдивість того, що «ми пливемо в чужих берегах»? Поки що, здається, нічим!
Розкриття творчої індивідуальності Віктора Лисенка, формування його як письменника і водночас як свідомого українця — ця тема до роману «Полтава» переходить з попередніх книг лисенківської «хроніки». Вже в 17 років Віктор написав роман і постійно веде щоденник, який розглядає як художній твір (О.Ізарський так само). Ось його записи: «Мрію про оновлення України... Заздрю кожному, хто...вірує в перемогу добра, кому відкривається прийдешня свобода, відродження України». Для Віктора українська мова — це символ свободи і незалежності людини. Саме полтавський (окупаційний) період став для нього часом «рішень у національному й світовому масштабах».
19 вересня 1943 року, за кілька днів до повернення в місто радянської влади і початку терору проти українців, які залишалися «під німцем», родина Лисенків, як і багато інших людей, залишає Полтаву. Далі продовження «хроніки» відбувається вже на теренах Німеччини. Вікторові відкривається реальний світ, про який у Полтаві мав лише романтичні уявлення, відбувається крах, непоєднаність намірів знайти особисте щастя з прагненням присвятити себе літературі. Аналізуючи повість «Чудо в Мисловицях» і даючи високу оцінку її художнім якостям, А.-Г.Горбач відштовхується від конкретного твору і дивиться ширше. Цей погляд відомого критика дуже цікавий, і ми його нагадаємо.
«Так, як пише О.Ізарський, — міркує критик, — пишуть у нас мало. Але так пишуть передові письменники світу». Йдеться, зрозуміло, про елітарне письмо. Критик бажає авторові, щоб його голос «знайшов шлях до молодого інтелектуального читача», який би, подібно Віктору, почувався «свіжим пагоном на дереві свого народу». Після такої високої і, поза сумнівом, кваліфікованої й справедливої оцінки творчості О.Ізарського дивним і болючим виглядає факт відсутності книг цього письменника і в бібліотеках, і на книжковому ринку України.
Усі критики, які писали про творчість О.Ізарського, зупиняли увагу на своєрідності стилю письменника. Г.Костюк називав його «примхливим» з огляду на ускладненість фрази деталями, «візерунковими описами». Це з дивовижною силою давало можливість проникати в переживання героїв. Стиль О.Ізарського цінували І.Костецький, І.Качуровський, ще раніше — Ю. Лавріненко. Мало хто вмів так тонко і, сказати б, філігранно виписувати деталі і так тонко відтворювати образи людей та їх настрої, як це вдалося зробити О.Ізарському. Читачі роману «Полтава», безумовно, помітять цю особливість.
На зниження творчої активності письменника в останні роки подіяли різні чинники. Крім поважного віку і хвороб, одним із них є труднощі з публікацією останньої книги «хроніки» й відсутністю читачів у діаспорі. На Україні його книги досі знають лише одиниці. «Той, хто не жив на еміґрації, — хвалиться О.Ізарський, — не може собі уявити становище письменника поза батьківщиною. Майже не було читачів, а зневага до авторів була явною». Читати ці слова не тільки гірко, а й страшно. Направду, вони зобов’язують нас зробити все, щоб творчість справді талановитих письменників, до яких належить і О.Ізарський, повернулась на Батьківщину і здобула об’єктивну оцінку і критиків, і читачів. Перший крок у цій справі робить рідне місто автора цим виданням. Роман «Полтава» виходить на пошанівку 80-річчя від народження Олекси Ізарського, яке минуло 30 серпня 1999 р.
На завершення хочеться сказати ще про те, що, будучи громадянином США, Олекса Григорович залишається вірним сином України, якій присвятив він і своє життя з повсякденною думою про неї, і свій талант майстра художнього слова. На запитання, чи прийняв би Віктор Лисенко сучасну Україну, була відповідь письменника: так, 90-ті роки підтвердили погляди, висловлені ним ще півстоліття тому. Віктор думає, що Україна йде своїм шляхом, який приведе до усвідомлення народом свого місця в сім’ї вільних європейських народів. Що б не трапилося на цьому шляху — вона переможе! Тут автор стоїть на одній площині зі своїм героє

Серпень, 1999

ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ