ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ

  Петро Ротач

ЗАВЕРШЕННЯ ХРОНІКИ ЛИСЕНКІВ

післямова до першого видання "Столиці над Ізаром" // Полтава, АСМІ, 2002 рік.

    1999 року Полтавська філія Суспiльної Служби України за ініціативою Ганни Киященко видала (точнiше, перевидала із закордонного видання 1977 р.) роман Ол.Iзарського «Полтава» — одну iз восьми його книг, що становлять хронiку української родини Лисенкiв. Ця книжка стала надбанням бiблiотек Полтавщини. При її обговореннi в обласнiй науковiй бiблiотецi iм.I.П.Котляревського читачi висловлювали бажання мати всю серiю творiв полтавського письменника-емiґранта. 
    Але до цiєї мрiї, як видно, шлях iще довгий. Поки що виходить у свiт роман «Столиця над Iзаром» («Мюнхен») — завершальна книга згаданої серiї, що має загальну назву «Дiм i чужина». Особливiстю видання є те, що це першодрук роману, бо досi публiкувалися з нього лише окремi уривки. Таким чином, полтавськi читачi знайомляться з книгою першими. 
    У перевиданнi «Полтави» було опублiковано два додатки: наша передмова з вiдомостями про життєво-творчий шлях письменника та пiслямова — критична стаття д-ра Iгоря Качуровського, в якiй учений з Мюнхена проаналiзував стильовi особливостi прози Ол.Iзарського. Тому в цiй пiслямовi ми не повторюємо нi бiографiї письменника, нi короткого аналiзу кожної з книг лисенкiвської серiї. Все це зацiкавлений читач знайде, звернувшись до нашого видання «Полтави». 
    Усi свої твори Ол.Iзарський писав i друкував, не дотримуючись хронологiчної послiдовностi, як того вимагає логiка розгортання сюжету. Така непослiдовнiсть, на думку автора, викликала глибшу зацiкавленiсть читачiв до його серiї. Отож, книги виходили за такою послiдовнiстю: «Ранок» (1963) — це 20-i роки родини Лисенкiв; «Вiктор i Ляля» (1965) — це 30-i роки, навчання Вiктора в школi; «Чудо в Мисловицях» (1967) — першi роки перебування Лисенкiв у Нiмеччинi, 1943-1945; «Київ» (1971) — час навчання Вiктора в Київському унiверситетi, 1937-1941; «Саксонська зима» (1972) — остання воєнна зима 1944-1945 рр., яку пережила сiм’я Лисенкiв у Нiмеччинi; «Полтава» (1977) — це роки окупацiї 1941-1943 рр. Останнi два романи — «Лiто над озером» (1981) i «Столиця над Iзаром», що лише тепер приходить до читачiв, — розповiдають про першi повоєннi роки, 1945-47, пережитi Лисенками в емiґрацiї. «Лiто над озером» — це мовби пролог до завершальної книги «Столиця над Iзаром»; вони внутрiшньо дуже близькi мiж собою. 
    Роман «Столиця над Iзаром» писався довго, бо на завадi спокiйної творчої працi письменника раз у раз виникали рiзнi обставини. Це, насамперед, тривала хвороба матерi. Були й суб’єктивнi перешкоди: письменник займався ще перекладацтвом, упорядковував свої щоденники, розпочав пiдготовку книги iншого плану — про свої зустрiчi й листування з видатними людьми. Такий був «стиль» його лiтературної роботи. Та рано чи пiзно письменник повертався до прози. 
    Думати над завершенням хронiки, зокрема «нiмецької лiнiї» в нiй, Ол.Iзарський розпочав ще на початку 70-х рокiв, закiнчуючи роман «Полтава». Вiдтодi ця думка не залишала автора. Восени 1974 р. письменник нотує в щоденнику: «Вiдчуваю, що треба вже братися за «Мюнхен». Одразу й почалися спроби «вхопити живий початок» роману. Наступного року вже було написано 8 роздiлiв, i коли письменник дiйшов до 10-го роздiлу, то зрозумiв, що весь накопичений матерiал треба роз-подiлити мiж двома книгами — для однiєї його забагато. Навеснi 1977 р. сформувався самостiйний роман пiд назвою «Лiто над озером», який наступного року був завершений. 
    У цей час Ол.Iзарський багато читає iншомовної лiтератури, особливо любив щоденники письменникiв, робив iз них багато виписок. Як завжди, читання у нього йшло паралельно з творчiстю. 1978 р. «Полтава» несподiвано отримала премiю на конкурсi Лiтературного фонду 
iм. Франка в Канадi, i це додало стимулу письменниковi для подальшої працi над завершенням усiєї серiї. 1979 року журнал «Сучаснiсть» надрукував уривок з роману «Столиця над Iзаром», а до кiнця того року було написано вже пiвкниги. 
    Одначе дальша робота знову пiшла нерiвно. Пiсля тривалих пауз починав перепрацьовувати ранiше написане, удосконалював, передруковував начисто. I лише ранньої весни 1986 р. Ол.Iзарський дописав останнiй 30-й роздiл «Столицi над Iзаром» i, таким чином, завершив роман i всю серiю. Вiдтодi починається пiдготовка рукопису до друку. 
    2 червня 1986 р. письменник повiдомляє своєму кореспондентовi в Австралiї: «Столиця над Iзаром» — це кiлька повоєнних рокiв життя мого героя Вiктора в Мюнхенi. Тут основна тема творчiсть. Творчiсть серед цiлковитої неусталености життя, майбутнього». Це дуже важливi слова. 
    На жаль, останнiй роман лисенкiвської серiї виявився нещасливим. Журнал «Сучаснiсть» i видавництво при ньому, яке випустило всi попереднi книжки Ол.Iзарського, опинилося в скрутi, i автор не запропонував роман до друку. Так вiн залишався машинописом до цього часу. 
Родина Мальченкiв (справжнє прiзвище Олекси Iзарського) втратила батька ще 1945 року в Нiмеччинi. 14 сiчня 1988 р. пiсля тяжкої хвороби померла мати, i брати Олекса та Борис залишилися осиротiлi, без власних родин. На українськiй дiлянцi Лейквудського цвинтаря в Клiвлендi вони купують мiсця для себе. 
    Та повернiмось до «Столицi над Iзаром». Ґрунт для цього роману пiдготував попереднiй — «Лiто над озером». Пiсля смертi Лисенка-старшого, що сталася в м.Вiзенi ам Зее (насправдi — Дiссен ам Аммерзее за 75 км вiд Мюнхена), решта родини — мати з двома синами Вiктором та Льокою — перебираються до баварської столицi. Настав час подумати, як влаштувати подальше життя на вигнаннi. Вiктора невiдступно супроводжує мрiя про лiтературу. Його вибiр став смислом подальшого життя i служiння Українi за її межами. Тому вiн занурюється в iнтелектуально-культурне середовище Мюнхена, яке творили разом з нiмецькими дiячами лiтератури також i українськi лiтератори, що опинилися на емiґрацiї i могли себе вiльно проявляти. 
    Саме в цей час мiцнiють i розширюються творчi зв’язки Вiктора Лисенка з нiмецькими письменниками, вченими, видавцями. Це Майднер, Йозеф Рот, Барбара Теренц, Мадлена Альтдорф та iн. Серед творчих працiвникiв з України — Юрiй Корсунь, Леонiд Столиця, Юрiй Шелестюк, Вiктор Платонов-Барський, Василь Ореля та iн. За кожним iз цих персонажів вгадуються вiдомi письменники Ю.Косач, Л.Бiлецький, Ю.Шевельов, В.Петров (Домонтович), В.Барка. Певним чином на Вiктора впливав старий росiйський емiґрант Платон Авґустович Гессен (його прототип — Ф.Степун), твори якого Лисенко сприймав як «мистецтво з великої лiтери» й охоче спiлкувався з ним, доки в того не випливли нагору явно шовiнiстичнi погляди. Усi цi люди старшi за Вiктора, вiн до них придивляється, аналiзує їхню творчiсть, набуває досвiду. У той же час, як i ранiше, приглядається до себе, формує в собi особистiсть, готується до письменницької працi i завоювання «лiтературного Парнасу». Пiсля жахливих переживань, спричинених вiйною i втечею з Батькiвщини, тут, у Мюнхенi, Вiкторовi iнтереси i намiри входять у береги, визначається справжня мета. Таку духовну цiлеспрямованість, навiть одержимість, яку спостерiгаємо в характерi українського юнака, важко знайти в творах iнших письменникiв. Уже в 1945 роцi Вiктор марить «десятитомником романiв на трьох найдорожчих йому на свiтi мовах — українськiй, нiмецькiй i французькiй» (цi мови вiн вивчав ще в Полтавi, а потiм i в Київському унiверситетi). 
    Тим часом навколо нього розгортається дiяльнiсть української письменницької iнтелiгенцiї: налагоджується випуск журналiв i книг рiдною мовою, влаштовуються лiтературнi вечори, дискусiї. Та одразу виникає питання: яке майбутнє української лiтератури в емiґрацiї? Чи буде кому читати книжки рiдною мовою? Тобто, чи не безперспективне майбутнє цiєї лiтератури? Вiктор рiшуче вiдмiтає цi сумнiви i смiливо кидається в «лiтературнi хвилi». 
    Проте не всi схвалювали намiр Вiктора стати українським письменником. Мати хотiла, щоб вiн спершу закiнчив унiверситет, а письменство вважала «експериментом з пером», «дитячими претензiями до лiтератури». Гессен заперечував українське спрямування творчості молодого письменника. Вiн закликав його «вийти з тiнi України» i пiти шляхом Гоголя й Ахматової, росiйських письменникiв українського походження. «Iнакше, — переконував вiн Лисенка, — занапастите талант». Вiктора це не похитнуло, навпаки, вiн став вiддалятись вiд Гессена. Писати українською i перекладати нiмецькою — ось де шлях наближення України до Європи. Вiктор усвiдомлював, що це нелегкий шлях, який, можливо, прирече його на жебрацтво, але, як мовиться, жереб було кинуто. Вiн мрiє про письменство не заради власного задоволення, а як працю на користь звiльнення України. Для цього вiн хоче бути поближче до неї i тому залишається в Мюнхенi. 
    У Мюнхенi Лисенко продовжує набувати знання i розгортає широку творчу роботу, працює над романами i перекладає. Тут вiн остаточно зрозумiв, що в основу творчості треба покласти свої власнi переживання i досвiд. До цього методу вiн навертає i свою приятельку, нiмецьку письменницю Марлену Альтдорф, закликаючи «кропити свiй роман автобiографiчними подробицями». «Бо що таке лiтература, — риторично запитує вiн, — як не автобiографiя людства?» Для нiмецьких лiтераторiв Лисенко видається «незвичайним чужинцем». У перекладi нiмецькою виходить його роман «Ранок». Вiн займається критикою, дослiджує Рiльке, працює над романом «Ляля i Люба» й одночасно обмiрковує серiю своїх майбутнiх творiв. Для здiйснення цього плану Вiктор «намацує свою дорогу», не беручи до уваги «гармонiю чужих структур»: «Вiн мусив здiйснити свiй задум без стосунку до вже засвiдчених явищ в iсторiї лiтератури». Метою його прози стає «стилiстичний блиск i психологiчна проникливiсть». Цими якостями вiдзначаються i книги Ол.Iзарського. 
    Проте цей стиль не всiм був до вподоби. Про Гессена нема чого й говорити: вiн категорично заперечував українську лiтературу. Але i Ю.Корсунь, прочитавши роман «Ляля i Люба», похвалив лише мову, а про Вiкторову прозу загалом висловився як про «вчорашнiй день свiту». Вiктор не занепав духом вiд подiбних оцiнок, а продовжував пошуки й утвердження власного стилю, розумiючи, що в нього вiн свiй, «неповторний: крiзь стиль в лiтературi проглядають i думки, i душа автора, i його час, епоха». I коли вийшли в перекладi нiмецькою його твори, вiн вирiшив зосередитись лише на прозi, вважаючи, що критичнi статтi в газетах i журналах, якими вiн займався, — то лише трата часу. 
    1946 рiк став для Лисенка переломним: Вiктор вiдчув себе письменником i з цього часу вже не мислив себе поза лiтературою, хоча вона й буде, гадав, не для широкого загалу, а скорiше «мистецтвом для мистецтва». В.Платонов-Барський, взявши до рук нiмецьке видання «Ранку», сказав Вiкторовi: «Я так i знав. Ви наш переднiй...» — i нагадав сен-тенцiю з книги М.Левiдова «Звичайнi iстини»: «Маса любить халтуру, i перешкоджати її смакам не маємо права». З цiєї точки зору Вiктор критикував «український Парнас» i викликав невдоволення своїх колег-емiґрантiв. Тим бiльше заперечення викликав у нього Гессенiвський «парнас», пройнятий «росiйським месiанством». Пiсля вечора в Гессена, присвяченого творчостi В.Iванова, Вiктор ще глибше усвiдомив потребу працювати задля розвитку i пiднесення своєї рiдної української лiтератури. 
    Так у життi Лисенка розпочалася мюнхенська доба, подiбна до київської, унiверситетської, обiрваної вiйною, i вiн вiдчув, як «посеред Мюнхена» настають «неугавнi свята пiзнання й духовного розростання, ввижалися роки i роки творчих буднiв». Мюнхен став «кiнцевою стан-цiєю всiх його фантазiй», він сформував переконання щодо подальшого смислу життя: «лiтературна праця й утвердження України в свiтi». Молодий письменник мав би служити своїй Батькiвщинi дома, але доля цього не судила. Не вгасивши свого духу за межами України, Вiктор буде служити їй на чужинi творчiстю. Для нього шлях до України — через творчiсть. 
    У Мюнхенi скiнчилася Вiкторова молодiсть. Тут вiн набув досвiду, змiцнiв його дух. Свої переконання вiн вiдстоює i перед такими, як Гессен, i перед нiмцями, якi не можуть погодитись, що Україна — не про-вiнцiя Московської iмперiї, а самобутня європейська країна. У «Столицi над Iзаром» Вiктор вiдчуває близькiсть України (тому й не захотiв тiкати за моря-океани) i нерозривний зв’язок з нею через спогади про найдорожчi для нього мiста Київ i Полтаву, якi уособлюють для нього всю Україну. Вiн стає мовби тiєю ланкою, яка з’єднує культуру України i Заходу, i цим пiдкреслюється, що Україна — європейська держава. 
    Ол.Iзарський, подiбно до його героя Вiктора Лисенка, лiтературну творчiсть розумiв як невсипущу працю, якiй безоглядно пiдпорядковане все життя. «Хай живе будень! Дiловi буднi — моє щастя!» — так писав Олекса Григорович в одному з листiв до Дм.Нитченка. «Дiловий будень» — це творча праця. Творчi досягнення письменника не залишились поза увагою вiдомих критикiв. Вони намагалися визначити особливостi прози Ол.Iзарського, вдавались до порiвнянь. Вiдомий критик I.Кошелiвець, який пiдтримував письменника як непересiчну творчу особистiсть, вважав, що вiд нього бере початок «українська прустiанська проза». Сам автор скептично сприйняв цю думку, записавши в щоденнику: «Iзарський — Пруст — що за нiсенiтниця!». I вже зовсiм недавно молодий київський критик Т.Антипович так прокоментував думку Кошелiвця: «Подiбнi оцiнки мають смак вторинностi, тож нехай автор романiв i повiстей залишається просто українським Iзарським!». I далi ще одна цiкава його думка про творчiсть Iзарського: «Можливо, саме цьому прозаїковi, одному з небагатьох, вдалося якнайповнiше намалювати панораму українського двадцятого столiття»*/ («Книжник-Ревю», черв. 2001, ч.712). 
    Читач серiї романiв i повiстей Ол.Iзарського, як i «Столицi над Iзаром», що завершує цю серiю, напевно, помiтить автобiографiчне забарвлення образу Вiктора Лисенка (та й iнших образiв так само). Заперечити це неможливо. Та й сам автор, як пам’ятаємо, пiдкреслював автобiографiчнiсть свiтової лiтератури. Справа лише в тому, як розумiти цю автобiографiчнiсть. Чи це точне перенесення в твiр деталей власного життя письменника, чи лише вiдбиття духу, свiтоглядності автора, де своє i чуже, запозичене i вигадане поєднуються мiж собою i створюють лiтературний образ? Щодо цього питання, то процитуємо реплiку самого письменника, яку знаходимо в листi до Дм.Нитченка вiд березня 1978 р. Олекса Григорович писав: «Прошу не перебiльшувати автобiографiзму книжки (йшлося про роман «Полтава». — П.Р.). Прошу не плутати Вiктора з автором книжки. Свiтова лiтература є суцiльним потоком автобiографiзму, проте в кожного автора для всього цього своя мiрка! Тому я Вам i кажу цiлком серйозно: не переборщiть!». Будемо i ми мати це на увазi, читаючи завершальний роман серiї. 
    Понад 30 рокiв тому критик з дiаспори Анна-Галя Горбач, аналiзуючи повiсть «Чудо в Мисловицях», зауважувала, що в Українi вже з’явилися прозаїки, якi пiшли тим шляхом, що й Iзарський. Iмен вона не назвала, але, мабуть, мала на увазi Валерiя Шевчука, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, можливо, ще когось (на той час ще не вийшов на творчу арену Феодосiй Роговий, але ми поставили б i його в цей ряд). 
    Тодi ж п.Горбач висловила побажання, щоб оригiнальний голос письменника Ол.Iзарського «не  пролунав у порожньому просторi наших днiв, а знайшов шлях до молодого iнтелектуального читача». На жаль, в пiзнiшi десятилiття цей читач у дiаспорi майже зовсiм зник, а в Українi й не з’являвся, бо звiдки ж йому взятись, якщо книги Ол.Iзарського досi не перевиданi (в дiаспорi ж вони виходили мiзерним накладом i лише в одному видавництвi журналу «Сучаснiсть»). 
1989 року вiдомий вчений-лiтературознавець П.Одарченко, палкий прихильник творчості свого земляка, висловлював певнiсть, що «скоро, скоро твори Iзарського друкуватимуться в Києвi» i що їх в Українi високо оцiнять. Вiдтодi минуло понад десять рокiв, але жодне видавництво в Українi, навiть жоден журнал не зацiкавилися творчiстю Iзарського. Невже у нас не цiнується «лiтературний аристократизм» i твори такого рiвня — не для нас? 
    Полтава вважає за честь видати бодай двi книги iз серiї «Дiм i чужина» письменника-полтавця, чиє iм’я ввiйшло до свiтових енциклопедiй, хто присвятив своє життя творчостi на благо України. Поза будь-яким сумнiвом, ця творчiсть є певним внеском у справу боротьби за незалежнiсть Батькiвщини i її духовний розвиток.

Червень, 2001

ГОЛОВНА БІОГРАФІЯ РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА КНИГИ ВІД АВТОРІВ